Читати книгу - "Сердешна Оксана"

для своєї дитини викопала, разом скочила, ухопила дитину на руки і як стріла побігла від того місця і, відбігши, кинулась навколішки, положила дитину і стала богу молитись щиро, і поклони бити, і обіщуватись, що нізащо вже не зробить ніякого худа дитині, донесе його додому і, коли мати його не благословить і відкине від себе, і хоч усе село гнушатиметься його і байстрюком дражнитимуть, хоч що б то не було їй за дитину, вона його не покине, вигодує його і до розуму доведеть. А далі й каже: «Коли я не вміла бути дочкою, так буду матір'ю!» – і стала вп'ять молитися і бога прохати, щоб простив їй сей тяжкий, смертельний гріх, що вона хотіла зробити над дитиною. Тільки що, помолячись, стала уставати, тут якраз сонечко зійшло, та так ясно і так пречисто… Оксані стало на душі трошки веселіше, утерла сльози, поснідала трошки, дала й дитині папки, завернула його, пригорнула його до серця, де в неї лежала у платочку дівоча її коса, і пішла з своєю думкою, часто здихаючи, і усе з дитиною розмовляла: «Бозя! Мамо!» А Митрик щебетав за нею, сміявсь, ловлячи її сльози, що так на нього капали, та й Заснув собі.

Довго того розказувати, як наша сердешна Оксана з своїм Митриком пробиралась через усі міста до свого села. Часом добрий чоловік лучався і підвозив її, а більш того, що йшла. Рук не чула, несучи дитину, ноги дуже боліли від ходьби; де випросить чого з'їсти, а де й нічого не дадуть, то й голодувала часто, зоставляючи дитині і послідню крихту. От вже доходить, вже усе ближче, усе ближче до свого села… а серце тільки тьох-тьох! а на серці, так бог зна які думки! Як вона явиться матері?… Що мати скаже їй? Ще то чи жива мати?… Горечко їй тяжке!

Скільки вона там ішла, і як вже йшла, а таки дійшла. Ось верстов з десяток зосталося до свого села. Дума собі: «Хоч і нерано вже, а як поспішу востаннє, то хоч смерком, а таки добреду додому…» Як же в неї одна думка, що як то вона побачиться з матір'ю… або знайде вже її на кладбиші; так йде, і ноги не йдуть, і спотикається, і становиться, вп'ять піде, дрижить усім тілом, у горлі засиха, де найде водицю, промочить смажні уста, вп'ять піде… дух їй захвачує, нездужа, сяде, чи віддохне хоч трохи, чи ні, вп'ять скочить, вп'ять піде і вп'ять ненадовго… та так і опізнилась. Полуношна зірка зійшла, а вона ще далеко від села. Дибала-дибала, знемоглась зовсім; стало сіріти, забачила, що маячить їх церква, вона так і впала навколішки… «Церква свята! Я увіходила у неї чиста і непорочна. Чи достойна ж буду стати у ній з своїми гріхами!» І що-то вже плакала, стоячи там та молячись… Глянула, що землю змочила слізьми, от і каже: «От який ралець принесла я на родиму землю… Недовго буду я тебе сквернити, ступаючи по тобі!… Не зступляйся передо мною! Прийми грішне тіло в себе по смерті, хоч за те, що буду тебе рано й вечір слізьми поливати!…»

Посилкувалась, щоб устати, не змогла, тут на дорозі і припала, стогнучи й плачучи.

Обвидніло. Йде чоловік дорогою у село. Бачить, щось лежить на дорозі… підійшов ближче – жінка з дитиною, мабуть, недужа; лежить, плаче, стогне і руки лама. «Чого ти тут, молодице, на шляху лягла?» – питається чоловік.

Зирнула Оксана на голос, придивилась пильно… «Ох, господи!» – крикнула, обернулась ік землі, заплакала навзрид і каже: «Покрий мене, сира земля, нехай я не бачу!…»

– Та що ти таке? Чи недужа, чи що?

Оксана не каже нічого, тільки гірко плаче.

– Та ну-бо, коли недужа, то я тебе підвезу,– сказав чоловік і став її поворочувати, щоб знати, що се таке є.

– Убий мене, Петре!-крикнула Оксана -Убий на сім місці: я за тебе буду бога молити.

– Та хто се такий? Щось я тебе не пізнаю.

– Убий Оксану! Роздави її п'ятою…

– Оксано, се ти? – крикнув Петро і відступився від неї, зчепив руки і, дивуючись, дивиться на неї…

І як йому було пізнати Оксану? Він знав її дівкою здоровою, повновидою, рум'яною, веселою, жартовливою; сьогодні розрядиться, а завтра ще лучче. А тепер, бачить, лежить перед ним щось худе та прехуде, сухе, бліде, замліле, аж почорніла на виду! Не одежа на ній, а старцеве лохмоття на ній, і голова покрита чорним-пречорним дірявим очіпком; лежить, не здужає устати і гірко плаче.

Добра Петрова душа! Кинувся до неї, підняв її, посадив і сам сів біля неї, розважав її, сам поплакав з нею, і як вона дуже випитувала про матір, чи жива вона і як живе, то він і розказав:

– Мати твоя, Оксано, жива, то що з того? Лучше б їй бог смерть послав! Ось що я тобі розкажу.

У той вечір, як ти… теє… то, як вже тебе не було, вона і не хопилася, лягла спати, думаючи, що ти нерано прийдеш. Як же вздріла уранці, що тебе нема і що ти не почувала дома, оттут вона вже не знала, що й робити! Побігла до сусіди на пораду, на провідки… через годину усе село загуло, що Оксани нема. Бідна твоя мати, і сказати не можна, як журилася, та усе ніхто не догадується, де ти дівалася. Ніхто не знав, щоб ти з ким із служазих любилася, а об копитанові й байдуже – ніхто й не думав. «Коли ж вона не за москалями побігла,– казали люди,– так або втопилася, абощо». Шукали і у ставку. Аж ось і вернувсь наш Кіндрат-таки; його підводу брали під салдатів, а він ночував у тім дворі у дядька, де й копитан на кватері стояв. Чує Кіндрат, що люди розказують, що копитан привіз з нашого села якусь дівку. Він, щоб подивитись, хто там така, чи не з дочок його хто, зирк у вікно… аж Оксана сидить у копитана на колінках і обніма його, й цілує, і веселенька, і весільні пісеньки собі ж приспівує… Правда ж сьому, Оксано? Було се?

Оксана похилила голову і втерла слізочки… Петро їй каже:

– Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив… Не плач, Оксано, і не соромся;