Читати книгу - "Трохи пітьми"

Дивлячись на «грибника», я живо уявив собі, в яких тонах говоритиму прямо йому в лице все, що сам думаю про «колобки». А він, навіть не знімаючи цього абсурду з плечей, буде всміхатися, кивати і, схиливши голову, делікатно нюхати ромашку.

Чоловік, набалакавшись досхочу, м'яко киває долонькою (мовляв, забудьте все, мон амі, не беріть до серця, сіль ву плє), комічно віддає честь (хіпани шкіряться, крізь бороди блискають зуби, вони такі прикольні, ці бородані – вони також козиряють старому). А старий розвертається до полонини лицем, підбирає з трави свою паличку-підпиралочку і бреде у наш бік.

Але що це? До його патичка прив'язаний вицвілий клапоть червоної тканини!

– Дивися, – тихо кажу Віці. – Он іще один з'явився. Суне до нас.

Віка зразу ж замовкає.

– Дивись, дивись, – розвертаю їй голову на червоношматника. – Кого він тобі нагадує?

– Якогось вчителя. Дай подумаю… М-м-м… Вчителя музики в середній школі! Такий, на баяні грає. А тобі?

Я пильно вдивляюся у повне, аж занадто рум'яне обличчя типового гіпертоніка. Він пересунув окуляри собі на лоба і кулаком протирає око.

– А мені, Віко, він нагадує інженера. Любитель кросвордів і типовий грибник. Розведений, але в душі сім'янин. Не він, а жінка від нього пішла, між іншим.

– Як знаєш?

– А так. Ляпнулось. Будемо знайомитися? Пропоную робити, як нас просять координатори. Підібрати й обігріти.

Віка зиркає через плече. Мене знову глючить на тему вовків.

– Почекаємо.

Чоловік іде просто на нас і дивиться так, наче достеменно знає, хто ми і що ми (надто я). Чомусь я упевнений, що окулярник зупиниться. Але камрад у білій кепочці тільки усміхнувся нам і махнув долонею. Потім кумедно спохопився – «ах, як я міг забути?» – і показав нам два мирні пальці: мовляв, «свій».

Відповідаю взаємністю. Віка не реагує, тільки розвертається тілом услід за ним. Вище, біля компанії зі Здолбунова, він зупинився і щось спитав. Йому дають баклажку, він п'є, напевно що воду. Водночас, як мені здається, косить оком на мене. Дякує кивком голови і чимчикує поволеньки далі.

– І що ти на таке скажеш?

– Що ти козел, – каже Віка. Сідає, нервово натягує на себе лахи. – Доганяймо його. Це ж один із наших!

І першою зіскакує з каменя, біжить угору. Ну от, зашпорталася і ледь не зарила носом. Підіймається і йде вже поволі. Я теж біжу, доганяю Віку.

Чоловічок сидить коло нашого вогнища й жує канапку. Розшнурований рюкзак лежить біля його ніг. Поруч із моїм прапором він спробував устромити свій, але невдало. Його флагшток повалився, мій полощеться на вітрі.

– Добрий день, – першим вітаюся я і пробую вдати з себе того, ким себе завжди позиціонував. (Чув, як про мене говорили поза очі: «Апасний штріх». Да, це тіпа я. Апасний штріх з пробитою губою.)

– Смачного, – каже Віка.

Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:

– Добридень, добридень!

І, переборюючи сором'язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика і поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, Інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м'яса.

– Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.

– Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.

– Герман.

– Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.

– Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.

– Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.

Припалює від тліючого патика у моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?

Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.

Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.

З Любко Дереш

Помічаю, що окуляри підтримуються на його голові резинкою – може, навіть резинкою від трусів. Альберт Васильович здогадується, на що я дивлюся, і пояснює:

– Спеціально для гір приладнав. Знаєте, давненько вже не виїжджав нікуди. Раптом ще впадуть у прірву? Я без них – ні кроку Що, на олігофрена схожий? – запитує у Віки.

Його шарм добродушного даунітоса гіпнотизує Віку. Вона охоче киває у відповідь і мило посміхається.

Дядько, наче задоволений такою реакцією, кілька разів кліпає. За збільшуючими лінзами окулярів це кокетство виглядає і страшно, й смішно. Я гигочу. Віка переводить мрійливий погляд на Геннадійовича і каже (про мене):

– Не звертайте уваги. Він такий дурний!

Альберт Геннадійович розуміюче киває. Я вгамовуюся.

– А ви звідки будете? – питаю.

– Ой, друзі, давайте на «ти». Називайте мене Альбертом. А краще – Аліком. Ми ж наче всі тут рівні. Таке цікаве місце, вам не здається?

Віка киває.

– Я теж так відчув, одразу ж. Особливе місце. Знаєте, я ж старший за вас, я у вашому віці про таке міг тільки мріяти. Тут усі такі люб'язні, мені так приємно, ви просто не уявляєте. Це ж хіпі, так? Хіпі? О, я пам'ятаю ці часи: Смоукі, «АББА», «Іґлз»… Так-так. Вони тепер трохи інші, ніж колись, ці хіпі, ви знаєте? Я їх пам'ятаю зовсім ще молодими. Тоді – такі наївні, а тепер – такі… такі ненав'язливі. А тут – тут просто чудово. Просто чудово, ви знаєте це? Така атмосфера, це щось зовсім нове для мене. Так вільно! Так незакомплексовано! Нашому поколінню у вас можна стільки навчитися! – Алік нахилився до нас і вже трохи тихіше продовжив: – Я от тільки виліз там, внизу, ледь серце не вискочило. Стою, дух переводжу. Аж тут дивлюся – такі красиві молоді люди: дівчата, хлопці. Всі такі самобутні, дехто навіть у вишиванках. Мені там двоє з них розповіли, що це такий щорічний фестиваль, я правильно зрозумів? Так? Дуже добре, ду-уже добре. Я дуже радий, що вас зустрів і ми ось тут.

Я теж запевнив Аліка, що в натурі, бля, радий його приїзду. І Віка – Віка теж, без викрутасів, сказала, що дуже