Читати книгу - "Повiя"

- А менi за що?

- За те, що й менi.

- Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга.

- Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.

- Що ж про мене кажуть?

- Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.

- Нумо, ходiмо! - скрикнула Горпина.

- А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат.

- Слiпа, не бач! - крикнула Горпина. - Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.

- Свiтиться, справдi свiтиться!

- Заходь! - скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.

- От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає! -сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.

Другi зареготалися i собi - бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.

- Благословiть колядувати! - крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.

- Благословiть колядувати! - гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.

- Хто там? - донiсся з хати голос.

- Колядники. Благословiть колядувати.

- Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.

Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.

- Та цитьте! - скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.

- Ось я зараз! Пiдождiть трохи! - почувся голос Грицькiв.

- О-о, бачте: "Пiдождiть". Вiн таки впусте, - пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.

Чутно - дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.

Собака на прив'язi - як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.

Сiнешнi дверi розчинилися i - висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши - дай, боже, ноги! - не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:

- А що, здобулись?

- Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. - гукав Грицько. - Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!

- Куси, Рябко, лисого! - одгукувались дiвчата.

- А що, заробили? - кричала одна.

- Заробили, аж торба продралась! - одказує друга.

- Заробили - насилу ноги домчали! - додає третя.

- Ще й у такого багатиря заробиш! - сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:

- Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! - носиться її гук вподовж улицi.

У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.

- Тю! тю! - тюкали дiвчата, удираючи вперед.

- Благословiть колядувати! - одно желiпае Ївга.

- Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, - перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.

Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:

- Xa-xa-xa! xa-xa-xa!

Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.

Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.

Весела пора - колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…

На Христю - як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.

- Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, - казали дiвчата.

- Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, - зло увернула Ївга.

- Не твоєї звички, - реготала Христя.

- Або, як додому вернешся, мати вилає, - одгадувала невеличка Прiська.

- Хай лає, зате нагуляюся! - одказала Христя i знову почала реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.

- Дiвчата! парубки… - хтось сказав.

- Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! - желiпнула Христя.

- Тю!.. - одгукнулися парубки.

- Тю-ю-ю! - гуконула Христя.

- Христе! Не займай: може, чужi! - обiзвалась Горпина.

- А як чужi, так що?.. - I ще дужче гуконула: - Тю-ю!

- Трррр!.. - роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi - у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.

- Лови! лови! - гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки - свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.

- Ти куди так розiгнався, роззяво? - скрикнула та.

- За тобою. А ти куди втечеш?

- Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!

- Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? - почав жалiбно Федiр.

- А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!

- Хай каже… Казаному кiнця немає.

- Немає! А совiсть е? Осоружнi! - скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.

Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.

- Так пiдемо купно колядувати? - питали хлопцi.

- Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, - одмагалися дiвчата.

- А ви не дуже?

- Все ж не так, як ви.

- Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.

- Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.

- А ми - за вами. Куди ви - туди й ми.

- А ми втечемо.

- А ми доженемо.

- Зугарнi!