Читати книгу - "Воццек & воццекургія"

Приходить Яковина[42]. Відчиняє двері ногою. Або це я вже перебільшую. З порога щось проголошує. Жартує часто і здебільшого тупо. Після чого сам і сміється. Сміх видає в ньому тонку закомплексовану натуру із складною душевною організацією. Любить сидіти довго, не зважаючи на мої промовисті натяки. Якщо я не підтримую розмови — сидить мовчки, читає старі газети. Курить мої бразильські сиґари. Сиґари дорогі, для поважних гостей, а Яковина курить їх одну за одною. Я відчиняю вікна й двері і йду прогулятися, коли повертаюся, він усе ще тут.

Приходить Цезар. Подає мертву руку. Мовчить або бурмоче собі під ніс нерозбірливо. Курить смердючий тютюн. Якщо не почати з ним розмови про нього самого — йде геть. Сумирний.

Приходить Боровчак. Розмахує кінцівками. Хихоче. Розповідає останні новини так, ніби це справді останні новини. Перескакує з теми на тему. Знову хихоче. Долоні складає паляницею. Полемізує сам із собою і в розпалі полеміки зникає.

Приходять брати-лісоруби. Ґустав і Ґустав[43]. Їх троє. Теж дуже голосні. Розмахують сокирами. Один — шизофренік, один — купідон, а третій — наймолодший. Зрештою, з усіх — найприємніші хлопці, бо мали мене в дупі так само, як і я їх.

Приходить Міріам. Вмощується на столі, перекидає ногу за ногу, палить. Приходить дуже рідко, та все ж чогось приходить. У цієї зуби, здається, білі і рівні. Хіба би був нерівним прикус. Бачу лише окуляри, чорне хвилясте волосся і гострий носик молодої відьми.

Приходить Міріам. Під легкою сукенкою — нічого. Беру її знуджено, стоячи на колінах, ніби в церкві. Настромлена на мене, вона кінчає бурхливо і мстить за мою знудженість і блюзнірство ряснотою ядучих міазмів, що виходять з неї разом із конвульсіями.

Приходить Міріам. Сідає на стільці, широко, по-селянськи, розставляючи ноги, укладаючи на колінах обважнілі груди. Підсліпувато мружиться крізь шкельця. З милою безпосередністю питає: «Ну, що ти тут робиш?» Справді, що я тут у біса роблю кожного дня за цим столом, перед цією чистою карткою паперу, з цим перфектно заточеним олівцем? Якого дідька я тут роблю? Може, я вбиваю маленьких дівчаток. Я прохромлюю їх незламним кохінорівським олівцем, відрізаю їм груди, трощу зуби, перегризаю шийні хребці і довго, зі смаком, топчуся по окулярах. Я радісно мордую хлопченят. Я напихаю їхні горлянки чистими аркушами паперу потрєбітєльскіх форматов. Я розчленовую трупи і запихаю їх під креденс. Я промокаю плями прес-пап'є і посипаю підлогу сіллю. Я нищу всіх, хто приходить.

Приходить Міріам.

І тільки А. не приходить.

Ніколи.

Родовід (повторення приходу)

За інерцією ти зневажаєш старі фотокартки і сімейні реліквії і розмаїті талісмани і циганські прикраси, бо ж усі прикраси — поганські, тебе дратує одяг, який не закриває, а прикриває, ти не віриш людям, які перебирають чотки.

А родовід почнемо від Аденауера[44] — єдиного достойника, що залишився після безславної Гайдеґґерової втечі[45]. Аденауер, батько наш безмірний, всезагальний і многоязикий, він виник з темряви невідомості та в мороці і зник, залишивши нам нащадків та ще мелодію свого наймення: «А… Де… Нау…»

Шатобріан. Далі йде Циклоп[46], котрий неназваним й незваним з'явився ув офіцерських чоботях на стрийсько-львівському вокзалі і з'явиться іще згідно з майбутніми пророцтвами.

За ним чекає Марта, царственно сумна й самотня,

за нев чигає Сальвадоро Моро, мізерний сальвадоро з дому лао ше і рондо чжан, славетний режисер підпільних фільмів (помилка: Моро звати Себастьяном).

За тим хотілось бачити би Годо в сусідстві Пепи,

от тільки боюся, що Пепа з його любов'ю

до жовтих районів Торонта

(«З жовтими просто, старий, жовтій скажеш комплімент про її груди, і вона вже твоя, а от з муринкою в мене так нічого й не вийшло».

«А про що ж ти з ними говориш, з жовтими? Уранці тощо».

«А нічого і говорити — вони ж мову знають приблизно так само, як ти, так що зробив купцю-дупцю — і бай».

«То єст вода до миця чи до піця?»

«То єст вода до миця піця»),

з його ранньо-львівським гігієнізмом не впишеться в епоху човнів Марке, сифілітичних мух, прислужниць дому, крему і вербени[47].

Отож нехай стовбичить сам, наш любий Пепа, без ієрархій і регалій — хто як не він ще міг так ревно вірити у прабатьківство Аденауера. Пепа, Пепа, Пепа.

По тому мотлох сіро-золотий, нужденний Бруно, зеленавий Захер, драглистий Нестор, повнокровний Мазох[48] і боєздатний та бездітний Вель.

Вель народив Карпа Любанського, Карп Любанський перебив Матіяша Кудусая, Кудусай полюбив Оллі.

О, Найджеле, нічний метелику моїх страждань! Ти виникав, як ангели покути виникають в снах, ти дарував і прощення й прощання і поки каявся я грішний, в твоїх блакитних відбиваючись очах, ти відбирав у мене все. Останнє ти відбирав у мене. Мої любові повертали за тобою. Бо на цій землі я був кінечним пристанищем кількох приречених прекрасних, але з'являвся ти, о Найджеле, нікчемний метелику мого падіння, і люди йшли, цілуючи твої сліди, йшли слід у слід, зникали за тобою, і небокрай підносився мов край[49].

Таким був Найджел (Оллі). Він рухався нечутно в балетних тапочках Ніжинського, в чиємусь гімнастичному трико, син обрезклої Айріш, він припадав ночами до наших замкових щілин, негідник, вірний муж старої Едди[50] Міріам, він ворожив під нашими дверима, кидав на сходи дзеркала і сипав сіль і крейду, медом лив, видряпував графіті, а щезав, як завжди, нечутно, немов володар пітьми розчинявся в пітьмі, хоч був насправді він посланцем світла, тільки якогось іншого, невідомого мені бога.

Але ж бог один! Опам'ятайся!

Найджел породив двох синів, та жоден з них не дав потомства.

Натомість Марта, царственна богорівна Марта, згадана нами ще на початках в анналах, все ж зачала від свого власного придворного блазня — коротуна Себастьяна, і потай скинула недоношеного виродка, без імені, без носа і губи (тобто з однією тільки заячою губою), котрий в обхід канонічної генеалогії таки примудрився влити кров свою і сперму до зореносної ріки царської крові та сперми, чим і врятував від скінченності безконечний рід Аденауера, і чия заяча губа ні з того, ні з сього вигулькнула багато поколінь опісля у сина цілком благочестивих осіб, такого собі Пуцика, чоловіка хоч і недалекого, невисокого польоту чоловіка, та досить норовистого і, як і його далекий пращур,