Читати книгу - "Флешка-2GB"

не в розмаїтті асортименту технічних засобів, а в тому, що з відходом ковбасно-совкової парадигми об'єктам нападів та зазіхань справді є що втрачати, а коштовності, гроші та предмети розкоші перейшли з категорії SF-реквізиту в розряд реальних побутових речей. Відповідно, в новому дискурсі змінилася й семантика волань про допомогу.

Тож вигук «Допоможіть, ґвалтують!» найчастіше сприймається як заклик до групової оргії (недарма зірки телевізійних сміхопанорам так часто обігрують сюжет, де жертвою ґвалту є саме сексуальний маньяк) і абсолютно (стовідсотково абсолютно!) ніколи не апелює до міфологічного сюжету про втрату дівочої незайманості, скажімо.

Подібно гасло «Допоможіть, грабують!» може привернути увагу хіба що кримінальних мародерів, які заберуть те, чим знехтував основний нападник.

Своєю чергою, крик «Допоможіть, убивають!» більшість однозначно трактує як сигнал про стосунки настільки інтимні, що це змушує делікатних громадян не лише сором'язливо відвертати погляд, а й оминати епіцентр подібних вигуків якнайвіддаленішою траєкторією.

Зрозуміло, навіть у тих рідкісних випадках, коли об'єкт бандитського нападу зненацька згадає «міліцію» чи «добрих людей», це в кращому разі буде потрактовано як фройдистську обмовку, а в гіршому — як недоречне блазнювання, що спровокує надлишкову агресивність нападника.

Існують, щоправда, й марґінальні, сказати б, контркультурні поведінкові схеми. Скажімо, члени жіночого фан-клубу Всеволода Нестайка замість газових балончиків полюбляють носити в рідікюлях раритетні міліційні сюрчки та копії дружинницьких пов'язок «от кутюр». А в момент найвищої загрози вони верещать із виразним київським акцентом: «Дядя міліціонер, туди! Дядя міліціонер, сюди!» Іноді це справді спрацьовує, і нападник зупиняється, паралізований культурним шоком. Однак такі ексклюзивні форми поведінки цікавлять хіба що культурологів із львівського часопису «Ї».

Може здатися, що описані тут тенденції притаманні лише пострадянському ментальному просторові. Це не так.

Звісно, і в тоталітарних утвореннях, на кшталт США чи ЄС, зміну суспільно-культурної парадигми не може не супроводжувати модернізація поп-медійного лексикону. Однак це відбувається зовсім інакше, ніж у контексті демократичного євразійського самоврядування.

З одного боку, в західному маскульті й далі функціонують ідіоматичні гасла, на кшталт «Help!» чи «Help me!», однак адресовані вони не супергероєві з ясним поглядом ірландського католика у виконанні Мела Ґібсона, а черговій відеокамері нагляду, всевидяче око якої розпочинає довгий сюжетно-технологічний лацюжок із поступовою активізацією бази даних поліційного комп'ютера, формування особистого досьє жертви на підставі записів касових та банківських апаратів, матеріалів, зафіксованих апаратурою автоінспекції, сканерами летовищ, жучками спецслужб, інформацією готельних кіберадміністраторів, результатами моніторинґу електронної пошти, мобільного зв'язку, чатів, блоґів, форумів тощо. Із другого боку (тобто з аверсу того ж таки «одного боку»), в перверзійних артпродуктах тарантинівського штибу лексема «Help!» може свідчити про складну схему постмодерного цитування і реферувати як до, скажімо, легендарного альбому Бітлз, так і до стандартного епізоду (що майже без змін переходить із фільму до фільму), де на тілі біснуватого, одержимого демоном героя проступає кривавий напис «Help Ме».

Із третього боку, сама ідея, точніше усвідомлення даремності прохань допомогти в критичній ситуації (чи принаймні чітке семантичне розмежування лексем «допомога» і «допоможіть», що не є очевидним в англомовному варіанті), далеко не нова. Її проголошували і в різних формах і в різні часи. В культурній спадщині совка загальновідомим є лозунг (т.зв. Апорія Ільфа-Петрова-Водкіна) «Спасение утопающего — дело рук самого утопающего». Він утратив універсальність разом зі звуженням ареалу функціонування російської мови, позаяк його адекватний переклад іншими мовами неможливий, однак породив масу квазінеологізмів, одним із яких є поліваріантний термін «самопоміч», що повноцінно функціонує в політичному лексиконі не лише України (Луценко та іже), а й інших братньо-слов'янських угруповань (Польща, Словаччина, Словенія, Придністров'я, КНДР[п] тощо).

А ще з одного боку (якщо дозволено буде наділити один феномен чотирма боками), відомо (і відомо, зауважте, не з кіна, а з реальних протоколів судмедекспертів), що сучасні трупи сучасних жертв сучасних, контемпорарних злочинців найчастіше знаходять у характерній, трохи неприродній позі, немов останнім передсмертним відрухом потерпілого була спроба дотягнутися лівою рукою до якогось рятівного артефакту. І дивним це може видатися лише на позір. Передсмертний салют лівицею просто унаочнює актуальну топологію «гелпу». Адже навіть діти знають, що в нинішньому світі вся можлива допомога, весь евентуальний потенціал самопомочі, весь можливий HELP зосереджено в лівому верхньому куті клавіатури, під клавішею F1.

Урок малювання

З усіх способів творення віртуальної реальності мене найбільше інспірують шпалери. Щоправда, не ті, якими оформлюють десктоп комп'ютера, а традиційні — якими обклеюють стіни. Звичайні шпалери. Фотошпалери, якщо вже бути відвертим до решти і якщо хтось іще пам'ятає такий, із дозволу сказати, артефакт.

Якщо не помиляюся, ідея фотошпалер виникла приблизно тоді ж, коли американською культурою прокотилося недовге, але повальне захоплення гіперреалізмом. Побічне й калічне дитя сюр- та соцреалізмів, гіперреалізм не запропонував практично нічого, окрім гігантських акрилових копій фотопортретів, які, на відміну від сучасних стерилізованих фотошопом гламурних фізій, не приховували, а навпаки, виділяли природні вади оригіналів. Прищики, прожилки, бородавки, висипка, віспа, виразки, діятез, закупорені пори — всі ці соромітні, за нинішніми уявленнями, вади ентузіастично й скурпульозно підкреслювалися адептами нового напрямку, підносилися до рангу «вєщдоків реальності» чи проявів «правдивої правди». Гіперреалізм проіснував недовго через очевидну тупиковість і неплідність, залишивши в історії мистецтва декілька абзаців дрібним шрифтом і одну-дві малоформатні ілюстрації, з яких важко зрозуміти концептуальний, багатометровий пафос живописної дерматології. Звісно, Прищ-як-Check-Point приватної історії — ідея дотепна, але малопродуктивна.

Заради об'єктивності додам, що відгомін гіперреалізму трапляється й у «мистецьких пошуках» сучасників: варто згадати бодай силіконових потвор by Patricia Piccinini чи гігантського гуманоїда, яким англієць Ron Mueck шугав відвідувачів Венеційського Бієнале 2001. Однак гіперреалізм нинішній відрізняється від класичного лише новими матеріалами та додатковим просторово-маркетинговим виміром: Його-Ясновельможність-Прищ тепер доступний у 3D-варіанті (купивши ампулу діоксину, 3D-прищі отримуєте в подарунок, бггг).

Усе це чудесно і славно. Славно, що людина навчилася перфектно імітувати реальність, та ще й на різні способи. Силіконові андрогіни й латексові запчастини до них (які, що не може не тішити, надаються до автономного використання). Цифрові світи, Second Life-и і вербалізовані простори літературного фентезі. Анімовані косміти зі своїми чудернацькими Н(е)Л(ітаючими)О(б'єктами) та мегапіксельні мегастраховиська… Пригадую, коли малим я дивився радянське science fiction чи інші жанрові підробки, завжди прикро розчаровувався, якщо обіцяний і очікуваний упродовж усієї стрічки казковий дракон виявлявся недбало склеєним із пап'є-маше опудалом, а моторошний Гоголівський Вій з'являвся в оточенні кордебалету обласної філармонії, у фольговій короні, позиченій із минулорічного «Праздника Нептуна». Нинішні дітлахи мають можливість бачити ціле інферно в деталях: до лусочки, до подряпини на бронтозавровому кігті, і вже нікого не окрилює анекдот, у якому маленька дівчинка з азартом першовідкривача повідомляє батькові: «Тату! Тату!