Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

з по-чоловічому роздвоєним підборіддям неминуче губилось би в натовпі без яскравішого обрамлення, так що кольорове рішення знайдено бездоганно точно, — зрештою, не дивно, адже вона художниця. На передньому плані, на столику, кілька також хороших барвних плям: темно-рубінової підсвітки келих червоного вина, висока боката гальба світлого «Оболонського» з весільною шапкою шумовиння, орнаментована пачечка «Eve Slim», будда в білій куртці приносить ще й чисту попільницю, більше схожу на полумисок, але, на жаль, чорну, краще відсунути, ні, переставити тимчасом на сусідній столик, бо надто рве око, ніхто не проти?.. О'кей, все, працюємо!

— Владиславе, ми знайомі вже так багато років (обидві сміються, тим змовницьким смішком жінок, задоволених своїми роками й пов'язаних між собою чимось неприступним для чоловіків, котрий завжди вселяє в останніх підсвідоме занепокоєння), що я можу навіть перед камерою з легким серцем звертатись до тебе на «ти» — й дуже цим пишаюся. Насамперед дозволь привітати тебе з успіхом справді небуденним, особливо для українського митця, — із премією Фундації Мистецтв від Nestle, якою була відзначена твоя персональна виставка — поправ мене, якщо я помилюся, в Цюриху? («В Цюриху, в Берні, в Женеві і в Лозанні», — уточнює блондинка з діловою інтонацією людини, давно і стійко призвичаєної до небуденних успіхів.) Вибач, ти ж знаєш можливості українських журналістів: практично всю закордонну інформацію, що стосується культури, ми отримуємо з других рук («Коли не з третіх», — вставляє блондинка. — «Абсолютно справедливо, коли не з третіх!» — аж надто палко підхоплює інтерв'юєрка, і обидві знов сміються, цим разом недобре, з дружним злостивим викликом, за яким впізнається багаторічна ансамблева зіграність поглядів і претензій на адресу своєї країни.) Так що нема на те ради, мусиш про себе розповідати сама, якщо хочеш, щоб отечество було в курсі…

— Пам'ятаєш старий радянський анекдот, — каже блондинка, пригнувшись над столиком і всім тілом подаючись уперед, мов розкручуючись знизу вгору як ласо чи як кицька, що збирається заплигнути на дерево, щойно тепер операторові крізь камеру видно, яке вольове оте її гострорисе пташине личко з роздвоєним підборіддям, наїзд, крупний план, — чому в магазинах немає м'яса?

— ??? — журналістка запитально зводить брови, наперед сяючи, ледве стримуючи нетерплячу готовність весело захихотіти.

— Бо ми йдемо в комунізм семимильними кроками, а худоба за нами не встигає. Ось так і з тими нашими митцями, котрі здобулися на міжнародне визнання, — країна за нами не встигає…

— І не тільки з митцями, — відхихотівши, погоджується журналістка. — Те саме й з науковцями, яких купують на Заході, а в себе вдома їхні відкриття академію нітрохи не цікавлять, і з інтелектуалами, які розбрелися по чужоземних ґрантах, бо своїх українських катма… З країни просто вимиваються мізки, боюсь, якщо так триватиме й далі, років через десять-п'ятнадцять ми всі тут бігатимемо на чотирьох… Але ми ж із тобою оптимістки, Владо, чи не так? (Блондинка іронічно примружується, мов прицілюється в очікуванні наступної репліки, яка й визначить, бути їй оптимісткою чи ні, причім скроні їй прокреслюються різкими стрілками зморщок, і обличчя враз набуває тієї пронизливої пластичної довершености, котрої, в цій хвилині видно, має досягти щойно через кілька років, — довершености зримо проявленого характеру, якою декотрі жінки в зрілості вражають куди ефектніше, ніж юною вродою, ще два-три роки — і блондинка, якщо, звичайно, натоді ще залишатиметься блондинкою, повністю наздожене свій внутрішній образ і буде досконало, артистично гарна.) — І навіть якщо сьогодні твоє визнання на Заході, — розважливо продовжує брюнетка, — вдома, в Україні, не викликає жодних реакцій, крім хіба що заздрости колеґ, все одно, об'єктивно (це слово вона виокремлює до непристойности сексуально, круглим маковим ротом із нової колекції в Broccardi, ніби наводить кожну літеру жирним курсивом: на відміну від своєї співрозмовниці, вона говорить не лише до товаришки, ай до уявної аудиторії, яка все те має ковтати) ти працюєш на цю саму країну, котра, як ти кажеш, за тобою не встигає, — зокрема й на зміну її уявлень про себе, що, по-моєму, надзвичайно важливо… (Блондинка мрукає щось згідливе — її видимо нудить цей дидактичний відступ.) Українцям, як відомо, притаманна хронічно низька самооцінка, так що всяке визнання «наших» зі сторони «чужих» — це, вважай, компрес нам усім на задавнені національні травми. Тож давай до діла, тобто до твоєї виставки. Насамперед, поясни, будь ласка, саму цю назву — «Секрети»?

— Ну, ідея взагалі-то походить від забави нашого дитинства — пам'ятаєш, у дошкільному ще віці, в шістдесяті, в сімдесяті, всі дівчатка робили «секрети»?

— Аякже, ще б не пам'ятати! — тішиться брюнетка. — Причому, що цікаво — здається, тільки дівчатка?

— Атож, хлопчики не допускалися, навіть ті, котрі з дівчатками дружили, це я пам'ятаю точно (блондинка спроквола відводить нависле на лице пасмо волосся, ніби одним жестом відсуває з-перед очей тридцять років нараз), — у мене в самої був такий товариш, із яким ми навіть у ляльки вкупі гралися, я за маму, він за тата, але до «секретів» і йому було зась…

— Вибач, що перебиваю, — а ти взагалі малою з хлопчиками більше бавилась чи все-таки з дівчатками? Бо є версія, що соціально успішні жінки — то завжди продукт, що називається, чоловічого виховання, ті, кого школено на хлоп'ячий лад…

— Н-не знаю… Не думаю… Та ні, гралась-то я з дівчатками, все в старих добрих традиціях, кукли, їхні «одьожки», я цілому подвір'ю ляльки обшивала, дуже мені це подобалось… Я думаю, тут інший момент важливіший (вона рішуче закидає вгору підборіддя, очі їй спалахують, як у кицьки, й навіть міняють колір: перед хвилиною, з пошуково стеряним зором, вони були по-немовлячому водянисто-сірі, а зараз увімкнулись пронизливим сталево-синім горінням на повну швидкість розігнаної думки, оператор мав би бути в захваті: нечасто трапляються такі вимовні обличчя, де на поверхні, як на чистому плесі, мерехтять усі відсвіти руху під водою) — знаєш, що справді вплинуло? А — що татова донька! В дитинстві ключовою для мене фігурою був батько — саме він учив мене малювати, потім до художки щоранку відвозив на заняття, авторитет його був непохитний дуже довго. Якщо чесно, я й досі вважаю його дуже недооціненим художником, у нього шалено цікаві роботи є, особливо нонфіґуративи, тільки ти ж знаєш, яка в совдепівські часи була офіційна настанова щодо всього абстрактного… Взагалі, це страшенно інтересно, коли вдуматися, — ти, мабуть, маєш рацію, ну, щодо жіночої успішности, — всі дівки, яких я знаю, ті, котрі чогось домоглися, — всі вони татові доньки, і ти ж так само, Дар? (Брюнетка мовчки потакує.) І це ж навіть у фольклорі відбито: