Читати книгу - "Шовковий шнурок"

— Вистоїмо! Мусимо вистояти. Бо інакше — кінець усьому… Вони підійшли до ганку великого будинку, пам'ятного Арсенові ще з позаторішньої зими. В ньому жила, як він пам'ятав, старенька бабуся з хлопчиком і дівчинкою. Тепер будинок було полагоджено: пахли смолою нові двері, біліли вимазані білою глиною стіни, замість побитих шибок у вікнах вставлені добре припасовані дошки. Всюди навколо хати прибрано. Відчувалося, що тут господарюють дбайливі жіночі руки.

— Прошу до моєї хати, — сказав Палій, — тимчасової. Тут згодом буде полкова канцелярія, а поки полку нема і власної хати у мене теж катма, то я тут і зупинився. Можна сказати, у приймах. Тут, власне, живе Феодосія з дітьми. Ссмашкова вдова. А я постояльцем у неї… — Підіймаючись на ганок, Палій усміхнувся у свої русяві вуса.

— Ви ще молодий, батьку, щойно за сорок звернуло. А Феодосія — гарна жінка. Та й покійний Семашко, пам'ятається, заповідав її вам. Тож нічого не було б дивного, коли б ви одружилися з нею…

Палій враз пбсерйознішав. Підійшов до Арсена майже впритул і тихо сказав:

— Я й сам так думаю, хлопче… Феодосія — гарна жінка. Розумна і красива. І серце моє лежить до неї. Але ж цього мало!

— Що ж іще треба?

Палій жартома штурхонув Арсена в плече.

— Хлопче, я хочу, щоб і мене кохали! Тільки тоді я можу женитися. Гарно придивляйся, а потім і мені скажеш, кохає вона мене чи ні?

Палій відчинив двері і перший зайшов до світлиці. Арсен зразу помітив, що це не та кімната, в якій колись жила бабуся з дітьми. Печі не було, зате стояла гарна кахляна груба, в якій весело палахкотіло соснове гілля. Посеред світлиці, на чисто вимитій, але вже потемнілій від часу підлозі лежав досить-таки вичовганий килим. На стіні, за новим, недавно змайстрованим столом висіла зброя: мушкет, два пістолі, два татарські ятагани й коштовне оздоблена шабля. Попід стінами жовтіли свіжовистругані із соснових дощок лави.

У світлиці було гамірно: четверо дітлахів вовтузилося біля столу, зчиняючи веселий шарварок. За столом біля шиття сиділо дві жінки, їх Арсен впізнав одразу: то були Феодосія і стара, що колись залишалася єдиною жителькою Фастова.

— Киш, горобенята! — з напускною суворістю гримнув Палій на дітей, але вони зовсім не злякалися, а з вереском і сміхом кинулись до нього і повисли на його могутніх руках.

Знявся ще більший лемент.

Звенигора усміхнувся, дивлячись на розпашілі дитячі личка (тут було три дівчинки й один хлопчик), і в думці відзначив, що Палій уміє привертати до себе не тільки серця дорослих, а й серця дітей. А діти, як відомо, дуже чутливі на ласку й ніколи не подружать з людиною черствою або байдужою.

Феодосія глянула на стару:

— Бабо Ганно, заберіть дітей!

Стара підвелася з-за столу, — тепер на ній було не дрантя, а досить пристойне вбрання, — і, кинувши своє шиття в кошик, підхопила його сухою чорною рукою і гукнула на дітей:

— Ходімо гарбуза їсти!

— Ходімо! Ходімо! — зраділа малеча і гомінливою зграйкою вискочила слідом за нею до сусідньої кімнати.

Палій провів дітей ласкавим поглядом, а потім, коли за ними зачинилися двері, звернувся до Феодосії:

— Приймай гостя, Феодосіє! Впізнаєш?

Феодосія вийшла з-за столу. Зупинилась перед Арсеном, пильно приглядаючись.

Була вона вродлива і, незважаючи на свої тридцять п'ять років і те, що мала трьох дітей, по-дівочому ніжна. Барвиста плахта і біла вишивана сорочка щільно облягали її стрункий стан. Чорна лискуча коса закручена ззаду в тугий вузол. А з-під чорних брів на Арсена дивилися виразні очі, опушені густими віями.

У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.

— Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? — Потиск її руки був несподівано міцний. — Чи не знайшов?

— Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, — сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. — Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю ЇЇІ Повернуся — і визволю!

— Будемо сподіватися… Прошу до столу.

Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей — і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.

Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:

— Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? — І повернулася до Палія. — Правда ж, полковнику?

Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.

— Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! — відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. — А що там у тебе є, господине, в печі?

Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.

— Чим багаті, тим і раді, — зніяковіло розвела руками. — Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.

— Зате в тебе золоті руки, — сказав Палій, наливаючи чарки. — Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.

Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?

Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.

— Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!

— За щастя й здоров'я господині цього дому! — з почуттям сказав Арсен.

— Спасибі, — відповіла жінка і перша пригубила чарку.

3

З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.

— Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, — показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. — Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку — і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця».