Читати книгу - "Над прірвою у житі"

— Та я не беру, тільки що ж я в біса скажу Елові, коли він раптом повернеться й застане на своєму клятому ліжку…

— Спокійно, малий! Я тут не спатиму. Не хочеться мені, чорт бери, зловживати твоєю гостинністю!

Через кілька хвилин Еклі вже хропів, як скажений. А я лежавшу темряві й намагався не думати про каналію Джейн та Стредлейтера в машині отого паршивця Еда Бенкі. Та не думати було важко. На лихо, я знав, як уміє підкотити до дівчини сволота Стредлейтер. І від цього мені ставало ще гірше. Якось ми вчотирьох сиділи в машині того ж таки Еда Бенкі — Стредлейтер зі своєю дівчиною ззаду, я зі своєю — спереду. Ох і дока ж був у своєму ділі Стредлейтер! Клеїти дівчину він починав з того, що спершу запудрював їй мізки таким щиросердим, ангельським голосочком, ніби він не тільки найвродливіший хлопець у світі, а й страх який милий та щирий. Мене трохи не вирвало від його балачок. А його краля все шепоче: «Не треба… прошу тебе… Не треба…» Але каналія Стредлейтер, чую, все вмовляє її отим щиросердим, як у президента Лінкольна, голосом. І раптом на задньому сидінні запала моторошна тиша. Мені стало так незручно… Навряд чи тоді в нього з тією дівчиною щось вийшло, але ж до того йшло. Йшло, чорт забирай!

Поки я лежав отак, намагаючись про це не думати, каналія Стредлейтер причалапав з умивалки в нашу кімнату. Я чув, як він складає смердюче своє туалетне причандалля і відчиняє вікно. Жити не може, бачте, без свіжого повітря! Невдовзі після цього він погасив світло. І. не подумав, гад, подивитися, де я.

Навіть за вікном було тоскно. Ні машина ніде не проїде, ніщо. На душі в мене стало так самотньо, так погано, аж захотілося розбудити Еклі.

— Еклі! — шепнув я тихенько, щоб Стредлейтер не підслухав мене крізь душову.

Еклі не почув.

— Еклі!

Він знов не почув. Спав як убитий.

— Еклі! Нарешті таки почув!

— Що ти там у дідька знов придумав? — питає. — Я тільки-тільки заснув, будь ти неладний!

— Чуєш, а що треба для того, щоб записатися в монастир? — питаю. Мені раптом ударило в голову постригтися в ченці. — Мабуть, треба бути католиком і взагалі, еге?

— Ну, звісно, треба бути католиком. Кретин! Ти що, розбуркав мене задля своїх ідіотських…

— А-а, ну, то спи далі. Однаково в монастир я не збираюся. З моїм щастям я неодмінно попаду не до ченців, а до якихось бовдурів. До ненормальних кретинів. Або до звичайних кретинів.

Не встиг я це доказати, як каналія Еклі підхопився, мов ужалений.

— Слухай, — каже, — мені начхати, що ти патякаєш про мене самого й узагалі, але коли ти починаєш справляти хіхи з моєї клятої релігії, дідько твоїй матері…

— Не википай, — кажу. — Ніхто не думає справляти хіхи з твоєї клятої релігії. — Я встав з Елового ліжка й рушив до дверей. Не хотілося довше залишатись у тій смердючій душогубці. Але по дорозі я затримався, взяв Еклі за руку і з удаваною щирістю потис її. Еклі враз висмикнув руку.

— Ти чого? — питає.

— Я нічого. Просто з біса закортіло подякувати тобі, Еклі, за те, що ти — справжній принц, ось і все, — відповів я щиро-щиро. — Ти, малий, хлопець на всі сто! — кажу. — Ти про це знаєш?

— Не будь такий розумний! Бо колись тобі втруть носа…

Та я вже його не слухав. Я хряпнув дверима й вийшов у коридор.

Там стояла тиша. Похмура, гнітюча тиша. Одні хлопці подалися гуляти чи взагалі поїхали на вихідні додому, решта спали. Під дверима кімнати Легі й Гофмана валялася порожня коробка, від зубної пасти «Колінос», і я, йдучи до сходів, весь час підгилював її отими своїми пантофлями на цигейковому хутрі. Спершу я зібрався був зійти вниз і поглянути, як там поживає каналія Мел Броссард. Та раптом передумав. Раптом я вирішив зробити зовсім інше: махнути на все рукою і вшитися з Пенсі к бісовому батькові. Серед ночі. Зараз-таки. Не ждати ніякої середи. Та й квит. Я більше не міг стирчати там жодної хвилини. Така нудьга, така самота облягла душу! І ось що я надумав: я надумав поїхати до Нью-Йорка, найняти в готелі номер — у недорогому готелі, звичайно, — і пересидіти там до середи. А в середу, відпочивши як слід і відчувши себе людиною, прийти додому. Листа від каналії Термера про те, що мене вигнали зі школи, мої старі одержать, певно, десь у вівторок чи в середу. А мені не хотілося повертатись додому, поки бони не прочитають того листа й не перетравлять його. Не хотілося бачити, як вони читатимуть його перший раз. Мати в мене ледве що — відразу в істерику. Але потім, коли все перетравить, з нею можна розмовляти. До того ж мені потрібні були, так би мовити, невеличкі канікули. Нерви в мене стали ні к чорту. Серйозно кажу.

Одне слово, так я й вирішив зробити. Вернувся до себе в кімнату і ввімкнув світло, щоб спакувати речі. Власне, в мене майже все вже було спаковане. А каналія Стредлейтер навіть не прокинувся. Я закурив, одягся і склав обидва свої саквояжі. На це пішло хвилини зо дві. Пакуватись я добре навчився.

Тільки один раз у мене трохи защеміло серце, коли я стояв над саквояжами. Це коли довелося ховати оті нові-новісінькі ковзани, що їх мати прислала мені майже напередодні. Через них у мене й защеміло серце. Я собі уявив, як мати пішла, до спортивного магазину, як ставила продавцеві мільйон безглуздих запитань… А тут на тобі-я знов вилетів зі школи! Сумно мені стало, ох сумно. Та ще і не ті ковзани купила — я хотів бігові, а вона взяла хокейні. Але все одно стало сумно. Зі мною майже завжди так — мені дарують подарунки, а мене від них чомусь сум боре.

Спакувавшись, я полічив гроші. Не пригадую вже, скільки їх було напевне, принаймні чимало. Минулого тижня бабуся якраз підкинула переказ на кругленьку суму. В мене така бабця, що грошей не шкодує. Правда, в неї вже не всі дома, — стара ж як світ, — і вона разів чотири на рік пристає мені гроші на день народження. Та хоч я був і досить багатий, а все ж вирішив, що кілька зайвих зелених у кишені не завадять. Наперед ніхто нічого не знає. Отож пішов до Фредеріка Вудруфа — того самого, якому позичив машинку. Питаю, скільки