Читати книгу - "Піца Гімалаї"

— Цікаво, чи впливає те, на чому ти пишеш, на те, що ти пишеш. І чи можна буде колись підтиратися цифровою програмою.

— Тільки цифрове лайно.

— Digital shit only. Там ще значок такий будуть ставити. — Редька, коли казала щось не дуже дотепне, прагнула щось бігом зробити, аби переключити увагу. Ковтнути і пролити пиво, наприклад. Але навряд чи це когось тут турбувало. Дордже продовжував:

— Але певно таки, що на писанину впливає. От любовні листи чогось любили на велені писати.

— На чому?..

— На велені. До речі, на твоєму цифровому гамнопапері писатимуть «Do not use for writing». — (О, він таки її чув.) — А у веленового паперу дуже тонка структура і дрібні філіграні. Ну, це багачі всякі розважалися. Міщанство так не випендрювалось.

— …а селянство не парилося тим, як би тонше висловити свої любовні пориви. На сіновал — без еківоків. Ну але давай по суті, може? Ти знаєш, куди нам їхати, якщо таки їхати, і для чого, і чого саме мені й з тобою, і якого кольору в тебе труси? — останнє Редька сказала з повною певністю, що знову відсутній вигляд Дордже таки свідчить про його відсутність.

Дордже мовчки пускав дим у півтемряву. Потім розщепив верхній ґудзик джинсів і кивнув Редьці:

— Ну, якого?

— Ем… чорно-білого ніби.

— От бачиш. Ти прекрасно знаходиш відповіді сама.

Але Редька знала відповіді не на все.

Посиділа, трохи подумала. Зимне пиво трохи зняло результат вчорашнього зняття стресу. Редька, напруживши кволі сили, спробувала включити свій шарм. Недарма ж їй навіть бабця казала все життя, що хоч вона й страшна, а з шармом. Насправді Редька була значно красивішою за класичну представницю широкого загалу, але що тобі вдовбли у голову в дитинстві, не видовбеш і виробом Здовбунівського комбінату.

— Слухай… — раптом осінило Редьку. — А ти, випадково, під шумок ту книжечку з бібліотеки не той-во?

Вона лукаво підморгнула в бік туго напханого наплічника хлопця.

— А хоч би й той-во, то шо? — підморгнув у відповідь він.

— Та нічо. Наш чєлавєк, — Редьці стало весело. — То, може, хоч даси мені глянути на книжку з магічними кодами?

— Якими ще магічними кодами?

І Редьці — дай за дай — довелося викласти йому все про листівку з шифрами, про джіпіес (про новий, не про перепроданий…), про лінії й координати, про підставу з піцами і її повне нерозуміння того, що робити далі. Зрештою, те, що мало бути атакою шармовитої тигриці, змінилося наївною розгубленістю. Редька раптом сильно, як ніколи, відчула себе самотньою й усіма покинутою.

Дордже трохи помовчав. Викурив ще одну цигарку. Глянув чогось на годинник. Потім дістав із кишені якісь роздруківки, уважніше в них вчитався, кивнув сам до себе й посміхнувся кутком рота.

— Що ж. Хто зна. Давай подивимося нашу макулатуру.

Він порозпихав на столі пляшки, тарілочки з горіхами й попільнички й неквапно заходився виймати з наплічника книжки і брошури. Уже майже знайомий Редьці атлас 76-го року, ще декілька карт («Ці до сраки», — сказав Дордже), два товсті томики німецькою й розфарбований наче дітьми пейпербек.

— А це шо? — зацікавилась кольоровим Редька.

— Це хіпі-книжка з розмальовками. Шукали колись Шангрі-Лу пацани.

— А. Серйозно…

— Ну, місцями їх накурені нотатки значно корисніші, ніж пафосні й ділові інструкції нацистів, що у свій час займалися тим самим. Цих хоч розгадувати цікавіше.

— Ага. Вгадаєш більше, загнавши себе в той же стан хіба.

— Та й то навряд. Справжня хіпівська генерація перевелась давно. Печуть онучкам пиріжечки. Я вже не кажу про справжню хіпівську траву. От де скарб був!

Скарб! Раптом Редьку пройняв страхітливий здогад. Так он, мабуть, для чого все це?! Хто зна, раптом це таки справді й сам тато все їй шле, і все це — вказівки до якогось заниканого ним скарбу? (В тому, що тато, як мінімум, антикваріатний контрабандист, а не чесний інженер чи дослідник у полярній експедиції, Редька ніколи особливо не сумнівалася.) Значить, он воно що…

У Редьки тут же відкрилося запасне дихання. Вона хутко й діловито повитягала на поверхню всі свої причандали. («Але шо — з оцим ділитися? От блін. Не охота шось. Ну добре. Розберемося. Все одно я поки без руля, як це самій робити. Мене наїбати — великого розуму не треба…» — Редька відчула підйом шлункової кислоти на згадку про минулу ніч.)

— Ну, це вже хоч трохи на щось схоже… — наче до себе говорив Дордже, розкладаючи на столі карту з поцупленого атласу й прикладаючи в місцях Редьчиних координат маршрути з карти фізичної. — Нарешті хоч робиться ясно, куди приблизно мені валити…

— Шо значить — тобі? — злякалася Редька.

— Га? — наче тільки тепер помітив її Дордже.

— Ти кажеш — «тобі валити». А я тут шо — доставка координат?

— Нє, — засміявся він. — Ти не доставка. Просто я вже довший час знав, що мені туди треба, — називай це, як хочеш, покликом історичної батьківщини — але поняття не мав, як це зробити. Так що ти значно більше, ніж проста доставка.

— А нашо тобі… на історичну батьківщину? — Редька все ще з певною недовірою розглядала хлопця. — Спадщина там світить?

— Може, й спадщина, — посміхнувся він.

— Культурна? — примружила око Редька.

— Культурна й безкультурна, — зітхнув він.

— Але шось ти геть якийсь не жовтик… — вчергове прискіпливо глипнула Редька. — Чи просто генномодифікований якийсь жовтик.

— Хто такий «жовтик»? — поцікавився Дордже.

Редька посміхнулася про себе. То в неї в дитинстві улюблений песик такий був — Жовтик — вона сама його на касу «Дитячого світу» притягла і дідові платити наказала. А як виросла, то почала так ніжно азіатів кликати. Не монголоїдами ж? І не, прости Господи, «узкапльоночними», як казали подруги її сестриці.

— А. Та так. Ніхто. Просто видок у тебе, ну, наш.

— Ваш?

— Наш.

— Ну, ваш так ваш. Тобі видніше, юний антрополог.

Редька помовчала. Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть. І Срака з великої букви, бо ж точно розріжуть її на стільки шматочків, скільки грошових одиниць вона занапастила. І розрізатимуть тупим ножем для піци.

— Куди нам хоч їхати? — ніби між іншим поцікавилась вона.

Дордже непомітно