Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

«Уже наприкінці жовтня 1766 року «за надісланим з Канцелярії Академії наук оригіналом до пам’ятної Історії — титулу, передмови та змісту, надруковано 2425 примірників…» [19, с. 577].

«Частина екземплярів заводу (друку. — В. Б.) 1766 року закінчується словом «Кінець»; інші екземпляри закінчуються словами «Кінець другої частини» і в них у нижньому правому кутку останньої сторінки надруковане слово «Частина», яке є переносом до третьої частини, що не збереглася» [19, с. 577].

Цей довгий перелік невигаданих пригод, які відбувалися з «Історією» М. В. Ломоносова, я наводжу неспроста. Читачі мусять переконатися, що навіть праці такого російського патріота–історика, як М. В. Ломоносов, перебували під постійним жорстким контролем. Починаючи з часів Петра І, жодного вільнодумства в російській історіографії не допускалося. Видана «Історія» М. В. Ломоносова закінчується 1054 роком і налічує 140 сторінок. Решта матеріалу «до часів великого князя московського Івана Васильовича… не збереглася».

Мені особисто довелося працювати з книгою М. В. Ломоносова видання 1766 року, і можу засвідчити: книга просто обірвана в тексті і надрукована в першому варіанті, бо «примітки долучені (не) наприкінці», а на полях книги.

Отже, Катерина II ще 1766 року, перебуваючи на престолі тільки чотири роки, взяла під особистий контроль видання праць В. М. Татіщева та М. В. Ломоносова.

«Історію» М. В. Ломоносова імператриця, щоби не спокушати долю, вирішила видати в Петровому апробованому варіанті. Напевне, продовжити її текст до 1206 року не дало змоги чи то трактування матеріалу, чи то небажання попрацювати з ним. Катерина II в 1766 році ще не була фахівцем «з історії російської». У ті роки вона лише ступила на «стежку російської історії». Ставши на «шлях творення», вона спершу довірилася своєму землякові— німцю Г. Ф. Міллеру.

Якщо з «Історією» М. В. Ломоносова вчинили, як звичайно, грубо, то працю В. М. Татіщева Г. Ф. Міллеру було велено вивчити і довести «до прийнятної кондиції». Не варто забувати, що «Історія» В. М. Татіщева служила першоджерелом навіть для М. В. Ломоносова. Удосконалити належало саме першоджерело. І книгу В. М. Татіщева в інтерпретації Г. Ф. Міллера під жорстким контролем і наглядом Катерини II почали друкувати. У 1768 році вийшла перша книга «Історії» В. М. Татіщева, в 1773 році — друга, в 1777 — третя.

Але звертаю увагу читачів на той факт, що весь матеріал трьох виданих книг охоплював час до 1238 року, тобто отримав дозвіл на видання тільки матеріал, апробований Петром І.

Уже за часів Катерини II існувало кілька редакцій «Історії» В. М. Татіщева. Абсолютно різних. Без сумніву, сам Татіщев писати і поширювати взаємовиключні тексти «Історії» не міг — хоч як би намагалися нав’язати нам цю думку російські історики.

В. М. Татіщев за своїм характером та вихованням був вольовою, рішучою людиною. Він ніколи не уподібнювався до флюгера, який постійно змінює свій напрям.

У своїй праці «До питання про критичне видання Історії Російської В. М. Татіщева» О. О. Шахматов аналізує чотирнадцять (!) варіантів «Історії», звівши ці списки до двох блоків. Послухаймо професора:

«Усі списки Історії В. М. Татіщева можна розподілити за двома редакціями, які дуже різняться між собою і складені в різний час» [15, с. 80].

Бачачи цей розгардіяш з «Історією» В. М. Татіщева, Катерина II на початку 1783 року прийняла рішення про сконцентрування у своїх руках усієї праці з «історії держави російської», у тому числі й з продовженням видання «Історії» В. М. Татіщева.

23 лютого 1783 року секретар Катерини II A. B. Олсуф’єв «зажадав від Міллера передачі в Кабінет манускрипту, що йому належить, якнайскоріше» [15, с. 91].

У листі А. В. Олсуф’єв пояснює Г. Ф. Міллеру причину такої вимоги:

«Її Імператорській Величності потрібно, щоби IV частина Російської Історії покійного статського радника п. Татіщева була якнайшвидше, надрукована тут за рахунок кабінету, а подбати про друк уповноважено мене» [14, с. 799].

Лист А. В. Олсуф’єва написаний у спокійному, доброзичливому тоні. Однак у відповіді Г. Ф. Міллера невідомо звідки з’являються такі слова:

«Тепер немає більше жодного сумніву в тому, що Ваше Превосходительство власноручним листом звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії бути переданий будь–кому сторонньому (згаданий манускрипт після вилучення з моєї бібліотеки в архів належить вже власне йому)» [14, с. 801].

Цими словами хочу нагадати читачам про існування не тільки опублікованого листування A. B. Олсуф’єва з Г. Ф. Міллером. Існувало й інше листування. Неопубліковане. Таємне. Саме в тому, таємному листуванні Г. Ф. Міллеру погрожували покаранням «за розголошення хоча б одного аркуша без відома колегії». Московська історіографія завжди любила гратися «в хованки».

Своїм листом Герард Міллер також засвідчив факт вилучення його бібліотеки в державний архів. Примусового вилучення!

Однак пригоди професора цим не закінчилися. З березня до серпня 1783 року в Г. Ф. Міллера вилучають усе, що цікавить імператрицю. А листом від 2 жовтня 1783 року йому наказують відправити в розпорядження імператриці не тільки решту матеріалу, а й його власні копії. Вилучають геть чисто все. Послухаймо:

«Зараз Її Імператорська Величність зволила мені наказати, щоби я з нинішньою ж поштою до Вашого Превосходительства писав, щоби вам нижчеописані книги, у Вашій бібліотеці наявні,… до Височайшого Її Імператорської Величності вжитку якнайшвидше до мене прислати…» [14, с. 802].

Повеління імператриці професорові Міллеру доставив офіцер спецзв’язку і дочекався відповіді. О. О. Шахматов так виклав цей епізод: «…що Міллер і виконав з листом від 10 жовтня 1783 року (a ll жовтня він помер)» [15, с. 91].

Найімовірніше, крім опублікованого листа A. B. Олсуф’єва, існував ще й інший лист. Таємний. Адже недарма відданий владі професор був так вражений тим, що сталося, що тут же й помер. Раптово.

Смерть Г. Ф. Міллера розв’язала руки Катерині II. Професор був посвячений у її численні таємні плани, що стосувалися фальсифікації московської історії. І хоч Г. Ф. Міллер, заступаючи на службу в імперію, дав присягу про нерозголошення таємниць, для імператриці він був особливо небезпечний. По–перше, він був її одноплемінником і мислив з Катериною II одними (німецькими) категоріями. А, по–друге, в 1733–1743 роках він об’їздив Поволжя, Урал і Сибір, вилучаючи старовинні раритети, і, зрозуміло, знав усе підґрунтя російської історії, особливо її золотоординського періоду. А саме трактування цього періоду мала зробити Катерина II.

До речі, зауважте: в тридцяті–шістдесяті роки XVIII століття, у так званий «період історичного міжсезоння» (між Петром І і Катериною II), з’явилася маса вільнодумства, яке ледь не згубило московську історичну брехню. Це праці В. М. Татіщева, М. В. Ломоносова, А. Л. Шлецера, Г. Ф. Міллера, П. Н. Крекшина та ін.

А знаменитий князь М. М. Щербатов дозволив собі припустити «про те: а чи не були