Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

— Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цілий Тихий океан… — а потім: — Пройти від океану до океану… Йолки-палки, пройти від океану до океану… — ось так я собі казав.

Ось таким чином у мій розклад прокралось Акапулько.

Витративши ще півдня, я підібрав квитки на літак з Мехіко до відомого тихоокеанського курорту і назад. Наостанок, враховуючи той факт, що у кінці подорожі я залишав Мексику не з Канкуна, а з Мехіко, мені довелось докупити ще один квиток на літак мексиканської авіакомпанії «Mexicana» з Канкуна до мексиканської столиці, після чого маршрут набув остаточного вигляду: Мехіко — Акапулько — Мехіко — Пуебла — Оахака — Сан-Крістобаль — Паленке — Мерида — Канкун — Мехіко. Єдиною слабкою ланкою у всій експедиції був Мілан, де через нестиковку рейсів мені доведеться ніч перебути в аеропорту.

Все гаразд, думав я. Сидячи у зручному фотелі у себе в офісі, попиваючи каву з молоком, закинувши ноги на стіл і безтурботно копирсаючись огризком олівця у вусі, я зовсім не сприймав свій план як щось тяжке і нездійсненне.

То був найприємніший етап поїздки, на папері все складалося просто блискуче: з легкістю пір’їни і швидкістю світла долалися величезні відстані, легко і просто відшуковувалися хостели та туристичні офіси, не заважала погода, не докучали москіти, а головне — не виникало жодних проблем у спілкуванні з місцевим населенням.

Якби ж то там, у Мексиці, усе було так само просто, як воно виглядало на екрані ноутбука…

* * *

Потому розпочалося найважче чи, мабуть, краще сказати, найрутинніше — кропітка робота над кожним окремим пунктом подорожі. Я прикидав, скільки днів потрібно провести у конкретному місті, аби мати достатньо часу облазити усі цікавинки, потім визначав, скільки днів я можу на це місто виділити, виходячи з мого розкладу, затим підшуковував через Інтернет більш-менш пристойний хостел і бронював його. Розібравшись із хостелом, я дізнавався, де у даному місті автостанція, аеропорт, туристичний офіс, вишукував усі ці об’єкти на картах «Google maps» і роздрукував разом з приписками, як туди найкраще добратися.

За тиждень я вже наловчився віртуозно виголошувати довгі мексиканські назви, від яких у нормальних людей миттю розпухає язик, зводить нижню щелепу і починають боліти зуби. Без жодної заминки я промовляв зашкарублі словечка на зразок «Теотіуакан», «Санто-Домінго-Теуантепек», «Текамачалько», «Попокатепетль» і навіть «Окскутзкаб».

Не обійшлося, щоправда, без конфузів. Якогось дня я продивлявся варіанти маршруту з Пуебли в Оахаку, і зупинився на тому, що, певне, поїду автобусом, — відстань там чимала, більше п’яти сотень кілометрів, та й дорога тягнеться крізь гори (трохи раніше я відкрив для себе дивний факт, що пасажирських потягів у Мексиці просто немає).

Зазирнувши на сайт, де можна було довідатись про розклад руху та ціну за проїзд, я ледь не наклав у штани: сайт видав ціну квитка 556$! З переляку я передивився різні сполучення між іншими містами і всюди ціна квитка коливалась у межах 200–600$. Я аж побілів. «Це що за фігня така? — думаю. — Мексика, де все мало бути феноменально дешево, раптом пропонує викласти п’ятсот баксів за квиток на якомусь задрипаному автобусі?!»

Ситуація наближалася до критичної, адже я уже мав візу, мав на руках квитки на всі літаки, а втім, при таких цінах на автобуси мені нічого не лишалось, як хіба терміново шукати в Швеції пальму, аби перевірити чи їстівна у неї кора та листя, позаяк ночувати під відкритим небом у Мексиці я ще зміг би, а от харчуватися цілий місяць одним повітрям добропорядному християнинові якось зовсім не до лиця.

Разом з тим мене не полишало відчуття, що тут щось не так. Проте, де б я не нишпорив, усюди натикався на захмарні ціни в доларах — Мексика скидалась на країну для мільярдерів.

Зрештою, коли я остаточно впевнився, що перед від’їздом мені доведеться обчистити одне з відділень шведського банку «Nordea», в голову стрільнула думка, що я, собі на сором, не знаю, яка у Мексиці грошова одиниця, і що непогано було б дізнатись про її курс стосовно долара. У дію вступив електронний всезнайко Wikipedia, повідомивши, що у Мексиці ходять мексиканські песо, а також, цитую: «…the symbol used for the peso is „$“, basically the same as for the US dollar since the dollar derived its logo from the Spanish-Mexican currency[27]»…

* * *

Майже два тижні пішло на те, аби привести мій план до вигляду, який вдовольнив би навіть найприскіпливішого педанта. Утім, врешті-решт, з генеральним планом було покінчено.

Останньою фазою підготовки став підбір мандрівного спорядження.

Давно відома істина, що для «бекпекера» головне — це мобільність, а громіздкий багаж рівносильний смерті. Без усякого перебільшення і остраху бути висміяним скажу, що дане питання має просто колосальне значення, оскільки від сумарної кількості, об’єму та ваги взятих із собою речей безпосередньо залежить те, у що перетвориться подорож: у милу прогулянку чи у шпарке пекло. При цьому шаблонна фраза «із собою слід брати тільки найнеобхідніше», яка нібито покликана розв’язати дилему, ні біса не розв’язує, оскільки поняття «найнеобхідніше» може коливатися в об’ємі від одного целофанового пакета до чотирьох-п’яти товарних вагонів.

Добряче помізкувавши, що саме таки варто брати із собою за океан, я нарешті зібрав те, що пізніше одна британка, яку я надибав в Оахаці, охарактеризує як «the smallest backpack ever»[28].

Побачивши мій рюкзак, коли ми збирались взяти таксі і рушати разом до автобусної станції, наївне дитя туманного Альбіону довго не відставало від мене і допитувалося, де в дідька я сховав решту своєї поклажі, а коли мені врешті-решт вдалось переконати її, що це увесь мій вантаж, вона ледь не втратила свідомість. Для порівняння зауважу, що в її багажі, який був розрахований на якихось півтора тижні відпустки, але важив удвічі більше за саму британку, не вистачало хіба що крісла-качалки та переносного зенітно-ракетного комплексу «Гремлін».

Дівча так і не оклигало і до самого розставання недовірливо зиркало на мій наплічник. Я вирішив пожаліти її психіку і сказав, що мій рюкзак — це результат останніх досягнень українських вчених у галузі нанотехнологій, тож туди можна запхати речі завбільшки з рояль.

Усе необхідне я купив в Україні, куди навідався за два тижні до великої подорожі.

Ось перелік усіх тих речей, які я збирався взяти за океан, включаючи ті, які вдягав на себе:

три пари майок;

троє шортів;

три пари шкарпеток;

три комплекти спідньої білизни і одні купальні плавки;

одна сорочка з коротким