read-books.club » Сучасна проза » Погоня за вівцею 📚 - Українською

Читати книгу - "Погоня за вівцею"

215
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Погоня за вівцею" автора Харукі Муракамі. Жанр книги: Сучасна проза / Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 77
Перейти на сторінку:
густоти листя, на фотографії була весна. На вершинах далеких гір та у зморшках їхніх схилів ще лежав сніг. Очевидно, тоді був квітень або травень. У таку пору сніг тане і земля перетворюється у кашу. Небо синє (мабуть, синє — чорно-біла фотографія не давала певності, що воно саме такого кольору, — а може, й жовтогарячо-рожеве). Над вершинами гір висіли тонким шаром білясті хмари. Хоч скільки не напружуй голови, отара овець — це лише отара овець, березова діброва — це лише березова діброва, а білясті хмари — це лише білясті хмари, і більш нічого.

Я кинув фотографію назад на стіл, затягнувся сигаретою і позіхнув. Потім знову взяв фотографію у руки і спробував порахувати овець. Однак рівнина була така широка, а вівці розбрелися по ній, як люди на пікніку під час обіду, так безладно, що чим далі сягав мій погляд, тим важче ставало відрізнити вівцю від білої плямки, білу плямку — від обману зору, обман зору — від порожнечі. Врешті-решт мені не залишалося нічого іншого, як кінчиком кулькової ручки порахувати лише тих овець, в яких я не сумнівався. Їх виявилося тридцять дві. Тридцять дві вівці. Звичайнісінька фотографія краєвиду. Без жодної композиції і без особливого живчика.

А проте в ній справді-таки щось було. Присмак тривоги. Я мав таке відчуття, коли вперше побачив цю фотографію, і відтоді протягом трьох останніх місяців воно мене ні на мить не покидало.

Я ліг спиною на диван і, тримаючи фотографію перед очима, спробував ще раз перерахувати овець.

Вийшло тридцять три вівці.

Тридцять три?

Я заплющив очі й потряс головою — вона спорожніла. От і добре, подумав я. Що має бути, того не минути. А що сталося — того не зміниш.

Лежачи на дивані, я ще раз порахував овець, а потім поринув у глибокий сон, який буває пополудні після подвійної порції віскі. За мить до того, як заснути, я подумав про вуха моєї нової подруги.

5. Автомобіль та його водій (1)

Присланий по мене автомобіль, як було попереджено, прибув о четвертій годині. З точністю годинника із зозулькою. Дівчина-секретарка розбудила мене — наче витягла із глибокого сну. Я сполоснув обличчя водою в туалеті, але дрімота нітрохи не пройшла. Спускаючись ліфтом униз, я тричі позіхнув. Позіхнув так, ніби звертався до когось з якимось проханням, та насправді я звертався сам до себе.

Велетенський автомобіль стояв перед входом до будинку, скидаючись на підводний човен, який сплив на поверхню моря. Під дахом цього велетня могла розміститися скромна сім’я з усіма пожитками. Через його темно-синє скло не було видно нічого всередині. Корпус автомобіля був пофарбований чорною фарбою, ніде — від бампера до ковпаків на колесах — не було жодної плямочки.

Поряд з автомобілем напоготові стояв водій середніх літ з жовтогарячою краваткою поверх чистісінької білої сорочки. Справжній водій. Як тільки я наблизився до автомобіля, він без жодного слова відчинив дверцята і, простеживши очима за тим, щоб я належним чином вмостився на сидінні, зачинив їх. Від початку до кінця все це супроводжувалося звуком, не більшим за шурхіт перетасовуваних нових карт. В автомобілі панувала така тиша, що здавалося, ніби сидиш на дні озера із затичками у вухах. Мій п’ятнадцятирічний «жучок» — фольксваґен, перекуплений від товариша, не витримував жодного порівняння з ним щодо цього.

Інтер’єр автомобіля, безсумнівно, теж був на високому рівні, хоча не можна було сказати, що всі аксесуари підбирав хтось з великим смаком, як це робиться у більшості випадків під час облаштування таких лімузинів. Посередині просторого заднього сидіння тонув шикарний кнопковий телефон, а поряд лежала попільниця, сигаретниця і запальничка — всі з чистого срібла. У спинці сидіння водія були вмонтовані відкидний столик і секретер для письмового приладдя, щоб дати змогу пасажиру перекусити і робити записи. Кондиціонер подавав свіже повітря тихо і ненав’язливо, підлогу встелював м’який килимок.

Я навіть незчувся, як автомобіль уже рушив. Здавалося, ніби у металевій балії я ковзаю по поверхні ртутного озера. Я спробував оцінити, в яку суму грошей обійшовся цей автомобіль, та не зміг цього зробити — все виходило за межі моєї уяви.

— Може, увімкнути вам якусь музику? — запитав водій.

— Бажано щось заколисливе… — відповів я.

— Будь ласка.

Водій видобув з-під сидіння касету, вставив у магнітофон і натиснув кнопку. З невідомо де ретельно захованих динаміків полилася соната для віолончелі без жодного супроводу. Бездоганна мелодія, ідеальний звук.

— Ви завжди на цьому автомобілі привозите і відвозите гостей? — наважився я запитати.

— Так, — обережно відповів водій. — Останнім часом — постійно.

— Он як… — вимовив я.

— Власне, цей автомобіль призначався особисто для Шефа, — вів далі водій після короткої паузи. Очевидно, він був набагато привітнішим, ніж здавалося, судячи з його вигляду. — Та от цієї весни Шеф занедужав і тепер з дому не виїжджає, тож не годиться, щоб автомобіль стояв без діла. А крім того, — як вам, гадаю, відомо, — технічні дані автомобіля знижуються, якщо ним регулярно не користуються.

— Правду кажете, — погодився я. Виходить, що хвороба Шефа — ніяка не таємниця. Я вийняв сигарету із сигаретниці й оглянув її з усіх боків. Виготовлена на замовлення невідомо якою фірмою, вона нагадувала запахом російський тютюн. Якийсь час я вагався, закурити її чи засунути в кишеню, але передумав і поклав її на старе місце. В центрі запальнички та сигаретниці був викарбуваний герб з вишуканим візерунком. Герб із зображенням вівці.

Вівця?

Мені здалося, що напружувати мозок — марна річ, а тому я потряс головою і заплющив очі. З того полудня, коли я вперше побачив фотографію тих вух, багато що стало для мене непосильним.

— Нам ще довго їхати? — спитав я.

— Хвилин тридцять-сорок… залежно від того, як буде забита дорога.

— Ну, тоді, якщо можна, зменшіть подачу холодного повітря. Я хотів би додивитися обідній сон…

— Будь ласка.

Водій налаштував кондиціонер і натиснув якусь кнопку на щитку управління. Грубезне скло, плавно піднявшись, відділило сидіння водія від пасажирського салону. І якби не музика Баха, то можна було б сказати, що салон заповнила цілковита тиша. Однак у цей час мене вже ніщо не дивувало. Зануривши голову в сидіння, я спав міцним сном.

Уві сні я побачив корову. Порівняно охайну, але певною мірою виснажену. Ми з нею зіткнулися на широкому мості. Ласкаве літнє сонце стояло на вечірньому прузі. В одній ратиці корова тримала старий вентилятор і запитала, чи не хотів би я його за півціни купити. «Грошей нема», — відповів я. Грошей і справді-таки не було.

«Ну,

1 ... 14 15 16 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погоня за вівцею», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Погоня за вівцею"