Читати книгу - "Цинамонові крамниці та всі інші оповідання в перекладі Юрія Андруховича"

Окрилений прагненням потрапити до цинамонових крамниць, я збочив у відому мені вулицю і не йшов — летів, пильнуючи за тим, щоб не збитися. Так я минув уже третю чи й четверту поперечну, а омріяної вулиці все не було. До того ж навіть розташування вулиць не відповідало очікуванням. Ніде ані натяку на крамниці. Я йшов вулицею, будинки якої не мали жодної брами, тільки щільно позамикані вікна, що сліпили відблисками місяця. По інший бік цих будинків мала б тягнутися потрібна мені вулиця, з якої до них, будинків, і заходять, — думалося мені. Я стривожено пришвидшив ходу, подумки вже відмовляючись від крамничних відвідин. Тільки б якомога скоріше вибратися звідси на знайомі терени міста. Кінець вулиці ближчав, мене огортав неспокій: куди вона може привести. Я вийшов на широкий, з рідкою забудовою гостинець, дуже довгий і прямий. Тут-таки мене огорнув дух неосяжного простору. Там, при самій вулиці або у глибині садів, стояли мальовничі вілли, штудерні будинки багатіїв. У прогалинах між ними виднілися парки та садові мури. Усе разом здалека нагадувало вулицю Лешнянську[56] в її нижчих і рідко залюднених околицях. Місячне світло, розчинене в тисячах баранців, у срібній небесній лусці, було бліде і ясне, як удень — лише парки й сади чорніли в цьому срібному краєвиді.

Пильно придивившись до одного з будинків, я дійшов висновку, що переді мною задня, ніколи досі не бачена стіна будинку гімназії. Я саме доходив до брами, яка, на моє здивування, була відкрита, а сіни освітлені. Увійшовши, я опинився на червоній доріжці в коридорі. Я мав надію, що зможу непомітно прокрастися через будинок і вийти з передньої брами, скоротивши добряче шлях.

Мені пригадалося, що о цій порі в залі професора Арендта[57] повинен би відбуватись один із тих позапрограмних уроків, що проводилися пізно увечері — ми збиралися на них узимку, палаючи шляхетним запалом, яким нас надихнув той прекрасний учитель, — повправлятись у малюванні.

Невеличка групка найстаранніших майже губилась у великому темнуватому залі, на стінах якого побільшувались і переламувалися тіні наших голів, що їх відкидали дві маленькі свічки, запалені в шийках пляшок.

Щиро кажучи, протягом тих уроків ми малювали не так уже й багато, а професор не ставив перед нами надто конкретних вимог. Декотрі приносили з дому подушки і вкладалися трохи подрімати на партах. І лише найретельніші малювали коло самої свічки, в золотому кружалі її сяєва.

Зазвичай ми довго чекали професора, нудьгуючи в сонних розмовах. Урешті двері його кімнати відчинялись і він заходив — малий, з красивою бородою, езотерично усміхнений, стримано мовчазний, сповнений аромату таємниці. Він різко замикав за собою двері кабінету, крізь які з-за його спини на мить вигулькувала тісна юрба гіпсових тіней, класичних фрагментів, зболених дітей Ніоби, Даная чи Тантала[58], весь той сумний нікчемний Олімп, що роками скнів у цьому зібранні гіпсів. Мутнуваті сутінки панували в тому приміщенні навіть за дня, сонно переливаючись довкола гіпсових марев, застиглих поглядів, бляклих овалів і задуми, що не вела нікуди. Ми полюбляли післуховувати під дверима — тишу, сповнену зітхань і пошептів цього дедалі крихкішого й зарослого павутиною звалища, цього присмерку богів[59], що розкладався з нудьги й монотонності.

Сповнений гідності професор урочисто походжав між порожніми партами, за якими, поділені на малі групки, ми щось малювали в сірих відсвітах зимової ночі. Було затишно й сонно. Де-не-де мої друзі вкладалися спати. Свічки поступово догасали у пляшках. Професор заглиблювався у простору засклену шафу, забиту старими фоліантами, старомодними ілюстраціями, гравюрами та стародруками. Підсилюючи себе езотеричними жестами, він показував нам старі літографії вечірніх пейзажів, нічні гущавини, алеї в зимових парках, які чорніли впереміш із білими місячними доріжками.

За сонними розмовами час минав непомітно і збігав нерівномірно, в’яжучи свої вузли у плині годин і подекуди ковтаючи цілі порожні інтервали. Невідомо як, без жодного переходу, ми всією ватагою вже прямували назад білою засніженою алеєю, отороченою з боків чорним і сухим живопліттям. Ми йшли уздовж цього волохатого берега темряви, черкаючи об ведмедяче хутро кущів і наступаючи на їхні хрусткі гілки в ту ясну, хоч і безмісячну ніч, у той молочний несправжній день, десь далеко за північ. Розсіяна білизна того світла, що бралося зі снігу, з блідого повітря, з молочного навкілля, була ніби сірий папір гравюри, на якому, підкреслено чорні, плуталися лінії й візерунки густих заростей. Ніч повторювала, тепер о цій далеко запівнічній порі, всі ті серії ноктюрнів[60] і нічних гравюр професора Арендта, розвивала його фантазії.

У чорній гущавині парку, у волохатій шерсті його заростей, в масиві крихкого хрускоту, місцями бували ніші, гнізда найглибшої пухнастої чорноти, створені для заплутування, секретних порухів, безладного спілкування жестами. У таких гніздах було затишно і тепло. Там ми сідали у своїх волохатих пальтах на літній м’який сніг, ласуючи горіхами, що їх було повно у тих ліщинових заростях тієї весняної зими. Гущавиною безгучно лазили куниці, ласки та іхневмони[61], хутрясті нюхливі тваринки, що відгонили кожушиною, витягуючись на низьких лапках. Ми підозрювали, що серед них траплялися й експонати зі шкільного кабінету, які, хоч уже й випатрані й облізлі, тієї ночі вчувалися своїм порожнім нутром до старого поклику, інстинкту гонів, і поверталися до своєї пущі, до короткого примарного життя.

Але світіння весняного снігу поволі блякло і пригасало, насувалося чорне й густе передсвітанкове потьмяніння. Деякі з нас засинали в теплому снігу, інші в гущавині намацували брами своїх домівок, навпомацки входили до темних приміщень, у сни своїх батьків і братів, у глибоке ненастанне хропіння, що його наздоганяли на своїх запізнених шляхах.

Оті нічні сеанси повнилися для мене загадковою красою, тож і тепер я не міг поминути нагоди й не зазирнути до рисувального залу, вирішивши при цьому, що не затримаюсь у ньому довше, ніж на хвилинку. Але, сходячи задніми кедровими сходами, що лунко резонували зі мною, зрозумів, що перебуваю на чужому, ніколи досі не баченому боці будинку.

Навіть і найтихіший шерех не порушував урочистої тиші. Коридори в цьому крилі були просторіші, застелені плюшевим килимом і елегантні. Невеликі приглушені лампи світили на їхніх вигинах. Проминувши одне таке коліно, я опинився у ще більшому коридорі, оздобленому з палацовою розкішшю. Одна з його стін відкривалася