Читати книгу - "Споконвічна земля"

Розробляти нову археологічну класифікацію, безумовно, будуть українські фахівці, та в ній, на мою думку, мають бути присутні такі розділи:

• трипільська доба українського народу;

• скіфська доба українського народу;

• сарматська доба українського народу;

• доба союзу слов’янських племен (антів, венедів, склавинів);

• українська доба великого Київського князівства;

• українська доба великого Галицько–Волинського князівства;

• доба України у складі Литовсько–Руської держави;

• доба українського козацтва та польської окупації;

• доба московської окупації України.

Інакше українська незалежність не має сенсу.

IV. Подільська земля

Значне місце в нашій книзі маємо приділити Пониззю та Подільській землі.

На відміну від Києва та Київської землі, де в часи Російської імперії і, особливо, в комуно–більшовицький період, коли археологічні розкопки доручалися тільки «надійним людям», Подільська земля була досліджена десятками українських археологів–патріотів, висновки яких дозволяють повністю зруйнувати фальшиві теорії походження українського народу та його споріднення з московитами.

Настали часи переосмислення українською історичною наукою так званої теорії «трьох братніх народів», базованої на московських «доважках брехні».

Отож, благословенна Подільська земля!

Коли ми говоримо про Подільську землю, слід пам’ятати, що її розміри протягом століть змінювалися. Не забуваймо, у XIV–XV століттях та земля за своїми розмірами і населенням переважала Київщину й Чернігівщину разом узяті. Тому давнє буття русичів–українців виглядатиме однобоко і неповноцінно, якщо до нього не долучати опис стану та життя давнього українського населення Пониззя та Подільської землі (залежно від століть).

Московська історіографія привчила українських істориків пов’язувати нашу Київщину та Чернігівщину не з рідним їм Поділлям, а з чужими, далекими землями Тмутаракані (Рязанщини) та Мещери (Ростово–Суздальщини). Хоча, цілком очевидно, що така позиція хибна, притягнута за вуха.

За книгою Миколи Молчановського «Очерки известий о Подольской земле до 1434 года», виданою при Київському університеті в 1885 році, кордони Подільської землі у середині XV століття сягали від міста Бучач на річці Стрипа (захід) до річки Дніпро (схід) і від Теребовлі, Меджибожа, Хмільника, Дашева, Звенигорода на півночі до берегів Чорного моря на півдні. На заході Подільська земля омивалася річкою Дністер, а на сході — Дніпром.

До Подільської землі окремі історики включають частину землі між Дністром та Прутом з містами (замками) Хотином та Сороками, доля яких була пов’язана у давні часи з Поділлям. Але ця тема — окреме питання.

Коли звертатимемося до польських істориків і хроністів ХV–ХVІІ століть, які писали про давню Подільську землю, то завжди пам’ятаймо про наявність у їхніх працях звичайних елементів польського великодержавного шовінізму. Цим грішили всі давні польські хроністи: від Длугоша і Кромера до Гваньїні і Стрийковського.

Наш Літопис Руський розповідає про племена Подільської землі, хоча до XIV ст. вона, починаючи, ще з давньогрецьких часів, іменувалася по–іншому. Отже, Літопис:

«Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру: сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”» [18, с. 8].

Як бачимо, за літописом ще в часи давньогрецької держави в І тисячолітті до нової ери (далі писатимемо: н. е.) греки називали давні праукраїнські племена дулібів, уличів, тиверців та інші — скіфами. Хочемо ми чи ні, але цю достовірність ми зобов’язані або сприйняти, або аргументовано, спираючись виключно на факти, заперечити. Іншого шляху в історичній науці існувати не може.

Не маємо права, за принципом російської історіографії, писати щось, не опираючись на факти.

Слід зазначити, що, наприклад, Лаврентіївський літопис, який зберігається у Санкт–Петербурзі теж пише про наші слов’янські племена на півдні України–Русі:

«…Уличи, Тиверци седяху по Днестру, приседяху к Дунаеви, бе множество их, седяху бо по Днестру оли до моря, суть грады ихи до сегодне, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь» [29, с. 17].

Наш великий земляк, легендарний Нестор і стародавні греки, як свідчать руські літописи, теж вказують на проживання уличів і тиверців у межиріччях Дніпро — Дністер — Дунай. Хоча Нестор величає ті племена Уличами і Тиверцями, а давні Греки — скіфами. Але той же Нестор пояснює, що мова йде про одні й ті самі племена: «…да то ся зваху от Грек Великая Скуфь».

Навіщо автор підкреслює і деталізує це питання?

Аби ми зрозуміли, що в різні епохи, різні наші південні сусіди називали нас по–різному.

В часи давньогрецької держави греки величали наші племена та нашу державу — Скіфія (VII–III ст. до н. е.).

В часи давньоримської держави римляни називали нас сарматами, а державу Сарматія (III ст. до н. е. — III ст. н. е.). Хоча ніякої зміни населення на теренах України не відбулося. З появою Східно–Римської імперії українців стали величати слов’янами, а державу — Русь. Ми констатуємо ці істини для того, щоби не виникало найменшого сумніву щодо збереження праукраїнського етносу на українській землі станом на IX століття.

Звичайно, межуючи впродовж багатьох сотень років з тюркськими народами (печеніги, половці, кримські татари) слов’янський етнос зазнав відчутного впливу з їхнього боку, як і тюркські народи від слов’ян. Але то окреме питання. Бо як засвідчили давні джерела, русичі–українці продовжували мешкати на своїх дещо звужених теренах та сповідувати свою релігію.

Слід зазначити, що землі між Прутом і Дністром у давні часи теж належали руським племенам. І треба розуміти — ті землі належали саме уличам і тиверцям, бо інших слов’янських племен, які б мешкали між Дунаєм та Дністром, історія не знає. Ще візантійський імператор Костянтин Порфірородний (905–959) у своїх творах згадував слов’янські міста на Дністрі,такі як: Тунгате, Кракіакате, Салмакате, Сакакате, Гіаюкате та Аспро–Кастрон, тобто — Білий город (Білгород на Дністрі), біля яких існували переправи через річку.

«У всякому разі згадані імператором міста дуже вдало розташовані на річці, тим більше, що у двох перших, тобто Тунгате й Кракіакате (якщо відкинути закінчення…) легко можна вгадати Тигину (Бендери) й Сороки, біля котрих і сьогодні знаходяться головні переправи через Дністер» [7, с. 453].

Цікаво зазначити, що й на карті, виданій 1570 року в Антверпені Вацлавом Городецьким, на Дністрі позначені міста: Срока, Устя, Оригов, Тегиня, Тубарча, Тубарча й Білгород [83, с. 44–45].

А в «Книге Большому чертежу» зазначено таке: «А на Нестре град Нарока, от Устья 130 верст. А ниже Нароки 20 верст град Устья. А ниже Устьи 20 верст град Орыга. А ниже Орыги 20 верст град Тегиня. А ниже Тегини 20