Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

Ніж од сумного тремтіть: усе добре, раз нема страху.

Є ж і такі, хто каже, що плач — на радість нам сниться;

Радість — на плач: що бачать у сні — навспак те тлумачать.

   Гетьте, недобрії сни, під дальнього неба склепіння,

Де непосиди-вітри розвіюють скопища хмарні,

Вкутуйте місячну вісь! А тут, на моєму порозі,

Що вам, летючі, робить — у темряві спальні тісної?

Дайте спокійно мені усю ніч, безжурно проспати,

Аж зарум’яниться день у проміннях нової зірниці.

[40]   І якщо спатиму так, нічних не лякаючись марев,

І цілу ніч овіватиме сон мене милим диханням, —

То ось тих в’язів гурт, що в полі моїм зеленіє,

Вам посвячу, щоб роїлись ви там в опівнічну годину.

Епіграми

На лікаря Евнома

[XIX, 4][144]

Гаєві хворому лікар Евном, було, смерть напророчив.

   Той ще оджив (помогла — доля, а не лікарі).

Потім побачив Евном (чи наснилось йому) того Гая —

   Геть був блідий на лиці — блідістю, як у мерця.

Хто ти? — Таж Гай. — Ти живий? — Колись був. — А що тута робиш? —

   Діт[145] мене владний сюди, в темні оселі, позвав.

Бачив я різних людей, чимало пізнав, тож послали

   За лікарями мене. — Аж зціпенів наш Евном.

Гай же: «Та ти не тремти! Не назву ж тебе я, Евноме,

   Лікарем, як не назве — хто при здоровім умі.

На людину з нелюдським голосом

[XIX, 5][146]

Гавкіт собак наслідуєш ти і коней іржання,

   Мекання й бекання — кіз і руноносних овець,

Мов навіжений, заверещиш, якщо тобі, Марку,

   Треба представити нам голос аркадських ослів[147].

Півнем запієш нараз і каркнеш, геть як ворона,

   Голос усіх у тобі — хай це тварина, хай птах.

Навіть повірити в те, що ти наслідуєш, — годі,

   От лиш людського тобі голосу не зобразить.

Про граматика Філомуза

[XIX. 7]

Книг накупивши стос для своїх полиць, Філомузе[148],

   Думаєш, ти серед них вченим, граматиком[149] став?

Так собі й струн накупи і плектрів[150], і барбітонів[151] —

   І кітаредом[152]-співцем бути хоч завтра тобі.

Представлення книжки

[XIX, 25]

Є в ній — для ранку, й для вечора є догідне читання,

   Є і поважне, є — жарт: кожній порі — щось своє.

Барва життя — не одна; не один і читач є у книжки.

   Кожній сторінці — свій час і відповідна пора.

Ті — до вподоби Венері рядки, якісь інші — Мінерві,

   Щось схвалить стоїк у ній, щось — Епікур обере[153].

Звичаїв давніх триматимусь я, а при скромному жарті —

   Муза хай плеще мені, стримана Муза моя.

На зображення Ехо

[XIX, 32][154]

Марно, маляре, ти взявсь обличчя моє змалювати:

   Ту, кого око не йме, зважився потурбувать?

Подуву й мови дочка, оманного оклику мати,

   Німфа, що голос лишень, голос без думки несе.

Вмію підхоплювать я перелітні склади прикінцеві,

   Мовив хтось слово, і вже — я забавляюся ним.

Де я? У ваших же вухах живу, прониклива Ехо[155].

   Хочеш мене змалювать — голос хіба що змалюй[156].

До Ґалли — дівчини, що починає старіти

[XIX, 34]

Чи ж не казав я: «Старіємось, Ґалло, життя утікає,

   Не відмовляйсь од утіх, цнота — то діва стара».

Ти не зважала, і ось — підповзла злегковажена старість,

   А прогайнованих днів, ой, не повернеш уже.

От і жалієш: тоді б отакого, як нині, хотіння,

   Чи, яку мала тоді, — нині б такої краси!..

Все ж — обійми, обійматиму й я, і, хай не чим хочу —

   Чим так хотів я колись, нині втішатимусь я.

До жони

[XIX, 40]

Жиймо, жоно, як жили, і ймена, що їх на подружнім

   Ложі ми вперше взяли, муж і жона, — бережім.

Жоден із наших днів хай нас із тобою не змінить:

   Я тобі — юним, а ти — юною будь мені вік.

Хоч би, як Нестор, я жив, а хоч іще далі сягнув би,

   Й ти хоч би довше, аніж Кумська Сивілла[157], жила, —

Хай і тоді нас, жоно, не діймає старість понура.

   Красен заслугами вік, а не лиш кількістю літ.

Про кохану дівчину

[XIX, 56]

Хочу тієї — не хоче мене; хоче ця — я не хочу:

   Не вдовольняти — долать любо Венері серця.

Де можу брать — не беру, де не можна — брав би охоче.

   Серцю ж ні ситості я не побажав би, ні мук.

Ні підперезана двічі Діана, ні гола Венера[158] —

   Не на мій смак: в цій — жаги, холоду надмір — у тій.

Хай серединну любов продає[159] мені краля-крутійка:

   Хай замість «так», замість «ні» — й «так» мені каже, і «ні».

До Аполлона — про Дафну, що тікає

[XIX. 104]

Лук свій, Пеане, відкинь і стріли ховай: не від тебе

   Діва тікає: не ти — зброя несхибна страшить[160].

Про багача і бідняка

[XXIII. 14]

Щастя нема в багача; в убогого, рівно ж, — нещастя:

   Й тому, і тому всяк час рівно бракує чогось.

Перлів — багатію, а бідному — хліба бракує,

   Та, хоч бракує обом, бідному — менше таки.

На граматика

[XXIII. 15]

Звіку не був та й нині не є граматик[161] щасливим,

   Раз він граматик, то знай: щастя й не пахне йому.

Всупереч долі, може, десь є щасливий граматик, —

   Що ж, із граматики він — виняток[162], не сумнівайсь.

До Ґалли

[XXIII, 33]

Йду вже. Без себе, однак, бо без тебе. Цілим я буду,

   Ґалло, лише при тобі: я ж — половина тебе.

Йду половинний, проте, ба, й менший, ніж половина, —

   В двох місцях водночас суджено бути мені.

Цілий — я при тобі, без тебе ж, куди б не подався, —

   Йде лишень частка моя, скільки там є вже мене.

Сам же себе я ділю, сам себе — чомусь обділяю:

   Менше себе — собі, більше — тобі віддаю.

Лиш повернувшись, цілість верну собі: до окрушинки

   Все, що мого в мені, —