Читати книгу - "Гра в паралельне читання"

щоб поставити крапку. Але ж розпалила. Мимоволі. Та що ж у ній було такого, чого не було в інших?! Якби то різниця років у двадцять, як деякі чоловіки знаходять у зрілому віці заміну потріпаній життям дружині. Це ще можна якось пояснити. Ті юнки нерідко ще й швиденько дарують «татусю» пару нових малюків – і все. Ти попав. Чи не дарують, але прикрашають зрілого мужчину собою, мов дорогим аксесуаром, – теж можна зрозуміти.

Ліля ж була лише на п’ять років молодшою за нього і, відповідно, на три – за Тамару. Хіба то конкурентка за віком? Але ж чомусь йому знесло дах, і, попри її вперте небажання подивитися на нього іншими очима і зробити крок назустріч, Віталій гнув свою лінію. Звісно, що з його боку то було абсурдно: брати жінку в облогу, наперед знаючи, що у своєму налагодженому житті він нічого руйнувати не збирається.

2

Перечитавши купу угод та звітності за третій квартал року, Віталій замружився й відкинувся на спинку крісла. Пригадався той дивний сон, заворушилося десь у грудях відчуття, яке бувало в нього, коли втрапляв машиною в ожеледицю. Її несло дорогою, некеровану, а він хоч і крутив кермо, та автівці було байдуже. І покладався тоді на сили небесні, і думав, що не такий уже він грішний, щоб так тупо загинути чи скалічитися. І машина, твоя власна територія захищеності й безпеки, твій прихисток від дощу та вітру, вірний засіб пересування, без якого вже й не уявляєш життя, машина, з якою ти за останні роки став почуватися в дорозі одним цілим, раптом видається уособленням некерованої загрози і веде гру самостійно, диктуючи тобі свою траєкторію.

Віталій тріпнув головою. Йому захотілося запалити цигарку, але вже більше двох років, як він кинув, і в кабінеті не лишилося жодної заначки. Кинув, коли стривожився за своє серце: вік, нерви, паління, неприємні відчуття там, у грудях, під краваткою… Злякався? Мабуть.

– Ти не жартуй із цим! Ти нам ще потрібен. Он, бачиш цю молодь? Нам із тобою ще онука виховувати! – так умовляла його Тамара піти на обстеження.

Загрози життю лікарі не знайшли, але здоровий спосіб життя рекомендували.

Що це він все про старе та про давнє? І Ліля за останні три дні згадувалася чи не більше, ніж за останній рік… Треба подзвонити Жанні. Як там вона? Поговорити… Клин клином…

Підійшов до вікна. Туман розсіявся, але день був похмурим і невеселим. Кружляючи, спадало на вологу бруківку та тротуар останнє, важкувате від вологи жовте листя. Світлофор неподалік перемигнув із червоного на жовтий. Віталій дістав із кишені мобільний. Коли світлофор засвітився зеленим, набрав Жаннин номер. Не слухаючи його слів, вона голосно прокричала:

– Вибач, не можу зараз говорити! Нічого не чую, я в цеху, на виробництві, тут такий гуркіт, давай пізніше, добре?

Віталій повернувся до комп’ютера і написав короткого листа.

* * *

Привіт, ділова жінко-інженерко! Хоч би описала, що ти там робиш і чим саме займаєшся, бо, почувши твій голос серед того гуркотіння, я уявив тебе в комбінезоні та шоломі сталевара із захисним щитком, щоб дивитися на річку розплавленого металу. :)

І знаєш… Пришли ще оповідань. Мабуть, я до них уже звик.

Коли Віталій повернувся з обідньої перерви, на столі чекала пачка документів на підпис – поки директор був у відпустці, він виконував обов’язки шефа. А ще прийшов лист від Жанни. Звісно, він був, як нині водиться, не паперовий, а віртуальний. Хто ж тепер під словом «лист» розуміє конверт із паперовим носієм інформації?

* * *

Підприємство випускає електротехнічний фарфор. Спеціалізується на виробництві ізоляторів із цього самого фарфору для потреб електротехніки та електроенергетики України, країн СНД та деяких країн далекого зарубіжжя. Продукція їхня використовується на електропідстанціях, електророзподільних підприємствах, у виробництві високовольтних трансформаторів, на залізниці і т. п. Бачив такі білі та коричневі фарфорові штуки на високовольтних лініях? Ото воно. А на електростанціях є ще більші. Сировиною для електротехнічного фарфору є глинозем. Важлива складова сировини – оксид алюмінію. Наша місцева сировина не дотягує до міжнародних стандартів. На заводі частково використовують свою, частково імпортують із Росії, планують закуповувати в Європі. А я ж, як ти пам’ятаєш, стажувалася в Угорщині, ґрунтовно вивчила тамтешню сировину: їхні глиноземи – саме те, що треба. Ось досліджую умови виробництва, технології, писатиму висновки та рекомендації, допоможу з налагодженням контактів. Ото таке. Цікаво?

Людина, геть позбавлена почуття гумору, у відповідь на запитання «Як справи?» починає розповідати, як у неї дійсно ідуть справи. :)

Оповідання додається. Я ще не читала.

Піду я пообідаю у заводській їдальні. Кажуть, тут непогано годують. Борщ, котлети, макарони і компот!

Хочу додому…

Віталій пробіг очима лист, іще раз переконався, що інженерно-хімічні нюанси – то не його царина, і не без хвилювання відкрив прикріплений файл.

Шанс

Увірвавшись на вокзал невеличкого містечка за хвилину до відправлення київського потяга, Марина зрозуміла, що стояти в черзі за квитком уже ніколи. Вона кинулася до виходу на перон. Через відкриті навстіж двері вокзалу було видно її потяг, що підтверджував напис на ближньому вагоні.

– Візьміть! Нема коли в касу! – захекавшись, швидко випалила вона провідниці.

– Начальник потяга в третьому вагоні, – махнула та рукою праворуч.

Марина побігла далі. Добре, що відрядження було недовгим, лишень два дні, і в її невеликій сумці тільки найнеобхідніше. Сьомий, шостий, п’ятий, четвертий… Провідники підіймаються у вагони, позирають уздовж потяга.

Третій! Фух… Відкриває рота, набирає повітря…

– Та сідайте вже, потім розкажете! І так бачу, що я ваш останній шанс! – подає їй руку доброзичливий на вигляд, невисокий, добре вгодований чоловік у розквіті сил, схожий на Карлсона, але без пропелера.

– У мене квитка немає.

– А гроші є?

– Є! На квиток вистачить.

– Так я вам тут продам, залазьте вже, бачите – рушаємо!

Відхекавшись у коридорі, Марина зачекала, коли провідник зачинить двері вагона і пройде до себе.

– Скільки з мене до столиці?

– Ідіть у друге купе. Вибирайте верхню полицю. Гроші за все разом оддасте – постіль, чай, коньяк, масаж…

– Ага, і сауну з басейном не забудьте порахувати! – хмикнула Марина і пішла шукати своє місце.

Як же добре, що встигла! Інакше сиділа б іще годин вісім на вокзалі чи блукала б цим непривітним містечком, а опівночі – на пасажирський, який повзе так повільно, що наступний день можна було б викреслити з життя. Ні, їй однозначно пощастило. Хіба що не встигла купити