Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

ммс, яке надіслала мені Ханне. На ній – величезна стійка з різноманітними солодощами та усміхнене обличчя кухаря. А ось і смс від неї: «Як ти вважаєш, що тут найсолодше?» Я сміюся, Троль викручує пику в мій бік. На його погляд, сміятися вночі – злочин. Він голосно зітхає, мовляв, це останнє попередження, засинай, Марто, і знову скручується в фотелі. Фотель розуміє, що його «дитинка» жива, бо вона ворушиться. А я втрачаю глузд.

Історію портрета матері я знаю. Історію діда – ні. Діда завтра спалять. Йому дев’яносто чотири роки, я думаю, що на його сумлінні не десять і навіть не сто спалених у концентраційних печах тіл безневинних людей, які були здоровішими та молодшими за нього. Хоча яка різниця – палити здорових та молодих чи хворих та старих, винуватих чи безневинних? У Бога є лінійка для виміру цих гріхів?

У будь-якому разі завтра настане черга мого діда. Він встиг умерти до того, як вирішили його спалити. В тих нещасних такого щасливого шансу не було. Дід позбавив їх будь-якої надії вмерти на власному ліжку, хай і в божевільні, хай і від раку. Я десь читала, що євреї не мають права на кремацію, це пов’язано з їхньою релігією, виходить, що фашисти їм це право надали. Цікаво, що з цього приводу думав мій дід? Можливо, він вважав себе благодійником та розповідав про це друзям. А можливо, втратив глузд та почав збирати речі вбитих ним євреїв.

Настав ранок, хтось першим його оголосив: мій організм або будильник у мобільнику. Треба було вдягатися. Ні, спочатку необхідно вигуляти Троля, вигулювати його в жалобній сукні я не зможу. Я з тих людей, на чиї настрій та рід діяльності впливає одяг. Джинси, кросівки, футболка. Троль не відчував моєї скорботи та розгубленості, він жадав сучих пахощів, прагнув пожувати певних травиць (мене причаровувала здатність тварин розумітися на гомеопатії), щоб не болів шлунок, та ще пововтузитися з помаранчевим пуделем. Я вирішила, якщо в мене день починається, фактично, з кремації, то і Троль мусить утримуватися від задоволень, і взяла таксу на короткий повідець.

А ще я подумала, якщо в тебе є собака, яким би ти не планував свій день і які б події на тебе на навалилися, ти все одно починаєш його з прогулянки та годування.

Коли ми повернулися, я нагодувала Троля і довго розмірковувала над тим, варто самій попоїсти чи ні. Мені починало здаватися, що кремація, як і ультразвукове дослідження, не заохочує людину поснідати. Сніданок може зашкодити результатам. Яким? Не знаю. Я випила міцної кави, вдягла чорну сукню. Волосся зібрала в тугий вузол на потилиці. Схожа я була на овдовілу служницю-мексиканку. Бракувало тільки фартуха.

Коли я виїжджала з паркінгу, раптом зрозуміла, що уявлення не маю, де знаходиться дідова божевільня, яку там впроваджено процедуру пропуску автомобілів і як мені знайти крематорій. Ще треба було купити квіти або вінок, і я ще не вирішила, яким буде прощальний напис.

Даремно я хвилювалася, батько ніколи не помилявся у виборі повірених, дружини, маєтків, присяжних та котів, тож наш повірений був бездоганним, і він мені віддзвонив. «Марто, доброго ранку. Це – Олаф Кох. Як я розумію, ти їдеш на кремацію? Добре. Ти на своїй машині? Добре, я замовив перепустку. Ти зрозуміла, куди їхати? Зараз поясню, це просто. Я буду чекати на в’їзді до закладу. Якщо ти не купила квіти чи не замовила вінок – я можу цим зайнятися або комусь доручу. Можливо, підійде букет у кольорах стяга чи вашого фамільного герба?» Але я вирішила, що квіти виберу сама. Вінок з барвінку та дрібних зірчастих біленьких квіточок, назви яких я не знала.

І він дійсно чекав. Олаф Кох, повірений родини фон Вайхен. Чорний костюм із льону, без капелюха, шовкові темно-сірі шкарпетки, в міру блискучі черевики. Вираз на обличчі – відповідний: жалобно-чуйний. Не знаю, як дід, а я була задоволена його виглядом. «Ми ж не запізнюємося?» – поцікавилася я, бо не маю наручного годинника, а витягати мобільний телефон мені видалося недоречним. «Ні, Марто, ти приїхала вчасно, тут недалеко, менше ста метрів». Не здивуюся, якщо він долав цю дистанцію з секундоміром.

Крематорій дійсно знаходився поруч із входом до закладу. Всередині помешкання було облицьоване плиткою чорнильного кольору, оздоблення було срібним. Тонке, ледь помітне срібне мереживо, схоже на павутиння. Нічого зайвого. Лунала сумна, однак енергетично потужна класична музика; на спеціальному місці стояла труна з моїм дідом. Праворуч від неї – срібний (або залізний) стіл з кількома келихами зі світло-зеленого, салатного скла, кілька пляшок рейнвейну і на підковоподібному тарелі шматки риби на шпильках. Цікаво, як це жувати підкопчену рибу саме тоді, коли будуть коптити діда. Збоченська режисура. Взагалі, якби не небіжчик, все це нагадувало б прийняття в філармонії: класична музика, бездоганно підібрані напої та закуска, вишукано і доречно вдягнені люди, камін. Нічого зайвого. Крім небіжчика. Приходити до філармонії з небіжчиком – це вже занадто, вистачає того, що очі давно померлих композиторів спостерігають за вами з офортів на стінах, крім того, грає музика тих самих мерців.

«Вагнер?» – тим часом поцікавилася я в Олафа, бо підозрювала, що музику обирав саме він. Я роздивлялася кількох людей, які знаходилися в залі. Ніяк не могла наважитися підійти до діда. Крім мене, Олафа, ну і діда, в приміщенні був прилизаний чоловік у чорному – схожий на конферансьє концертів органної музики. Якби Моцарт побачив його уві сні, то відразу б узявся писати «Реквієм». Симпатичний чоловік у сірому дорогому костюмі виглядав як представник урядових органів, обличчя його, однак, видалося мені знайомим. Жінку середнього віку, котра уважно роздивлялася мене, як прискіпливий член журі на виставці собак, я раніше ніколи не бачила. Ще трохи, і я б слухняно продемонструвала їй свої зуби, вуха та поставу.

«Марто, ти зовсім не розумієшся на класичній музиці?» – почула я Олафа. Я не очікувала від нього таких прямих питань. «На похоронній не дуже», – поквапилась збрехати я, класичної музики я не знала, втім, сучасної також, але не хотілося визнавати це перед Олафом, крім того, брехати йому мені подобалося. Олаф був ввічливою людиною і зазвичай утримувався від публічного викривання невігластва своїх клієнтів. Однак похоронну музику я ненавиділа, пам’ятаю, як відмовила в місці помічника одному талановитому правнику лише тому, що під час співбесіди його мобільний телефон долучився до нашої розмови загальновідомою мелодією Шопена.

«Ти помилилася, це не Вагнер. Це – перша частина п’ятої