Читати книгу - "Михайло Грушевський"

для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 року днем виборів до Українських Установчих зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918 року.

Тим часом політичне становище не поліпшувалося. Молода Українська держава мусила наново творити свої відносини з Росією. Нова більшовицька влада не сприймала Центральну Раду як орган державної влади і Україну як державу взагалі. Більшовики, переманюючи на свій бік молодь, селян, вояків, робітників, інтелігенцію, обіцяли українському народові усю землю та усю владу і твердили, що рівень життя трудящих після приходу до влади Грушевського не покращився. Хоча про який рівень життя можна було говорити у країні, що була знесилена Першою світовою війною та революцією?

Більшовики використовували цю ситуацію, щоб переконувати український народ в тім, що Центральна Рада не є справжньою народною владою, що вона тільки обдурює народ. Та все ж таки український народ не хотів влади більшовиків. При виборах до Українських Установчих зборів 90 відсотків населення України подало свій голос за прихильників української влади.

З кінця листопада 1917 року більшовики почали підготовку до захоплення влади на Україні. Після невдалого повстання в Києві уряд більшовиків 17 грудня цього ж року вислав до УЦР ультиматум, який вона відкинула, чим спричинила наступ на Україну. 25 грудня 1917 року більшовики створили у Харкові альтернативний до УЦР і Генерального Секретаріату уряд. З цього часу і починається багатовладдя на українській території.

Грушевський робив вигляд, що не помітив перевороту, влаштованого більшовиками у Харкові, він поступово крок за кроком продовжував свою справу. Після розгону більшовиками Установчих зборів у Петрограді, у розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирних переговорах 9 (22) січня 1918 року вийшов ІV Універсал УЦР, що проголосив самостійність Української Народної Республіки. Його зміст був доволі провокуючим та сміливим. Але розчарований у Росії Грушевський вже не мав наміру шукати з нею компромісу. Тож Михайло Сергійович організував делегацію у Брест на чолі з О. Севрюком – членом Української партії соціалістів-революціонерів, щоб підписати перший мирний договір у Першій світовій війні. Ситуація набрала гостроти, коли на переговори прибула і делегація Радянського уряду України, яка виступила із заявою про неправомочність делегації Центральної Ради представляти інтереси УНР. Російська ж делегація вже не виступала так різко проти Центральної Ради, але заявила, що всі укладені Україною умови договору повинен затвердити уряд Росії.

Севрюк мав обороняти свій уряд і пам’ятав напуття Грушевського, який стверджував, що миру з Росією вже не буде, тому українська делегація відповіла на всі вищезгадані заяви досить різко. Оцінивши ситуацію, міністр закордонних справ Австро-Угорщини, що очолював австро-угорську делегацію на мирних переговорах, підтвердив позицію Австро-Угорщини, Німеччини, Туреччини та Болгарії: вони бачать УНР самостійною суверенною державою, яка в змозі самостійно заключати міжнародні договори.

Потім цю подію Грушевський буде святкувати як перемогу української дипломатії, бо вперше Україна отримала статус суверенної незалежної держави, повноцінного суб’єкта міжнародного права.

Отже 27 січня (9 лютого) 1918 року Українська Центральна Рада підписала Берестейський договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та УНР, яким Україну було визнано як незалежну державу державами Четверного союзу та РРФСР. Основний зміст договору містив десять статей. За умовами договору Радянська Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і установ УНР, укласти з нею мирний договір. Крім мирного договору також було підписано «Додатковий договір між УНР і країнами Четверного союзу», «Болгаро-Український Додатковий договір до мирного договору» і «Протокол стосовно тлумачення 2-ї точки 11-ї статті мирного договору», а також «Тайний договір між Австро-Угорщиною й Українською Народною Республікою в справі Східної Галичини і Буковини».

А тим часом відповіддю на ІV Універсал стала агресія військ Радянської Росії на чолі з есером Муравйовим. Як згадує у своїх спогадах М. Галаган, член УЦР, 25 січня члени Центральної Ради йшли на засідання, маневруючи, щоб не попасти під кулі. Після того як всі зібрались, був внесений негайний запит до влади – описати реальну ситуацію на військовому фронті. Тоді прем’єр-міністр УНР В. Голубович оголосив, що безпосередньої небезпеки для Києва з боку більшовиків немає.

М. С. Грушевський являв собою саму впевненість та попрохав негайно зібрати членів комісії для розгляду законопроектів про восьмигодинний робочий день і участь робітництва в керуванні промисловими підприємствами. Комісії довелось зайнятись розглядом законопроекту під звуки більшовицьких вибухів.

Михайло Сергійович мабуть розумів, що якщо хтось помітить його стурбованість, то хвилювання одразу ж передасться в маси. Слід сказати про його вражаючу врівноваженість в екстремальних ситуаціях: буденним тоном Грушевський порадив членам комісії не сідати проти вікон, а сісти у простінках між вікнами ближче до стін. Іншим членам комісії такого спокою не вистачало, вони були знервовані, без кінця дебатували, хоча Михайло Сергійович постійно просив їх поквапитися. Коли йому стало зрозуміло, що робота закінчиться лише через 7—8 годин, він заявив: «….ми мусимо негайно ствердити закон… стоїмо перед небезпекою», та нервовими бистрими кроками вийшов із кімнати.

Зрозуміло, що ніхто не чекав від Грушевського такої реакції. За хвилину секретар Ради заявив, що треба передати законопроект на розгляд пленуму Малої Ради, припинивши його розгляд у комісії.

Коли всі члени комісії прийшли в залу засідання Ради, то побачили, що майже всі присутні члени Ради стояли одягнені, з шапками в руках. Без дебатів було ухвалено той закон про права й привілеї робітництва, та вже було занадто пізно – більшовицька армія вже добре засипала район Центральної Ради шрапнеллю – вирватись із будинку Ради ніяк не можна було, доводилось лише сидіти й чекати.

Вулиці Києва опустіли. Пізнім вечором того самого дня, коли Радянська Росія оголосила війну Українській Народній Республіці, дім Грушевського обстріляли війська Муравйова. Навпроти будинку встановили артилерійську батарею і гатили по ньому, допоки дім не запалав. Очевидці потім писали: «Ми вилізли на дах свого будинку і дивилися на море вогню, який часом, коли провалювалася одна із стель шестиповерхового будинку, вибухнув аж під хмари. Разом із будинком професора згоріли його величезна бібліотека та розкішна цінна збірка всяких історичних та етнографічних предметів, рукописів…»

Але втрата книг, килимів, портретів гетьманів, колекції порцеляни, зібрання європейського і східного мистецтва – все це було ніщо в порівняні з тим, що цієї події не змогла пережити мати Михайла Сергійовича, Глафіра Захаріївна. Її винесли напівживою з палаючого будинку, і, не витримавши потрясіння, вона померла за два дні у