Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Холодне було наше розстання. Темний мороз, темний був мій кінь і темрява душі. Що вирушив я шукати — бога чи любов? Мабуть, ніхто нікого не посилає шукати любов, а за богами споряджають цілі виправи, як за найкоштовнішими скарбами, хоч, знову ж таки, найбільший скарб для людини — це любов, і не на небесах, а на землі.

Київ стоїть на межі поля і пущі. Ти виходиш на край пущі і стаєш зачарований обширами, які тобі відкриваються, і наляканий загрозами, що вчуваються в безмежжі, де земля сходиться з небом. Десь там в безмірній далечі жде тебе твоя доля, до якої ти прагнеш сам або ж тебе штовхає невідома сила. Небо низьке й темне наді мною. Сніг глухо гупає з дерев, навіть великі сірі птахи, що пролітають іноді вгорі, мовби поніміли.

Кінь мій заіржав над Либіддю, закутою в кригу, я пустив його попід Лисою Горою, крізь дубові діброви до Стугни, над якою темно нависають печенізькі береги, до соснових борів, до темних гущавин, де ще, може, знайшли притулок повалені наші боги, де зачаєна в тривозі земля, нашорошені торішні трави, прищулене небо, здиблений світ увесь, чи ж повалений, як наші давні боги, а чи ще бореться проти руйновища, туги, смерті?

Був би я княжий посланець, то їхалося б мені з легшою душею. Але кого ж посилав Володимир? Синів своїх — Ярослава в Новгород, Ізяслава в Полоцьк, Святополка в Туров, Бориса в Ростов, Гліба в Муром, Святослава в Дерева, Всеволода у Володимир, Мстислава в Тмуторакань. А тоді ставив городи супроти печенігів по Десні, Остру і по Трубежу, по Сулі й по Стугні, і поселяв туди мужів лучших від слов’ян і кривичів, від чуді і в’ятичів.

Але й не туди я їхав, бо посланий не від князя, а від княгині, і не на ріки, не в степи, де переблискують чорні вогні печенізькі, а куди хоч, куди знаєш, чи на три дороги за трьома користями, чи й на одну тільки, а вертатися повинен не сам, а з упольованою і заполоненою душею в дар і жертву вельможній чужинці.

Я виїздив із Києва, як вигнанець, як відлучений на час, може, й довгий од княжих щедрот, княжого дбання і любові, тому мимоволі здригався од страху, а брат Несміян і не пробував розганяти той страх, випроваджуючи мене за Київські брами з холодними словами:

— Згадуватимеш Володимирове пиття та ядіння, хліба, м’яса, овоч різноличний та меди й пива! Ще пошкодуєш, що не шанувався і що накидав оком не туди, куди слід!

Яке око і куди ж я ним накидав?

Гірко мені було, що й від брата не почув слова справедливого і співчутливого, серце стискувалося від покинутості, яка охопила мене в темних передсвітанкових просторах. Та заіржав мій кінь над Либіддю, грянув він, як грім на небі, вдарили його копита по прадавній дорозі за Пироговим, і вже не думав я ні про княгиню, ні про її неправедне веління, молода сила прокинулася в мені, радість і надія зродилися в серці. Вірний кінь вороний піді мною, меч при поясі, тугий лук і сніп стріл за спиною, око метке, рука тверда, гей, розступіться, ліси дрімучії, і розійдіться, всі чорні тури і грубі звірі, порозстилайтеся, всі туги-луги, та пропустіте мене до милої.

За Стугною аж до самої Росі, а тоді й до моря хвилями лягають степи, де свист і гук печенізький над відчаєними людьми, що пробують жити там, не лякаючись ні диких набігів, ні пожоги, ні Цура й Пека, ні чортів-бісів. Назимка у своїй відчаєності могла б забігти аж у ті степи, та все ж, як я вважав, не заблукала так далеко, бо мала десь тут, біля впадіння Стугни в Дніпро, родове селище свого покійного батька, своїх дідів і прадідів — там я й сподівався її знайти. Рід Назимчин звався Плютами, мабуть, таке наймення носило й те заховане в пущах селище, та чи важить ім’я, коли на півсотні поприщ довкола ні людського будування, ні людської мови, ні прослідів людських, а тільки тужливе зимове безгоміння і несміливе сонце, яке десь за важкими хмарами прокреслює коротку свою дугу, ледь народившись і скупо бризнувши світлом на засніжену землю, полохливо занурюється в недвижне море сплячки, протягом якої людям доведеться вдовольнятися вовчими вогнями, гнилим світлом болотяних світлячків і розпачливим лучивом, яке присвічує найпершим потребам, але не може вийти на широкий простір і ніколи не замінить всемогутнього небесного світила.

Я хотів ще за дня добратися до Плютів.

Трави під снігами, квіти під снігами, голі чагарі, мов зрозпачені руки мертвих богів, і дорога в безвість, непривітна й німа. А щось же промовляють моєму серцю ці простори? В душі моїй бився переляк, і розгубленість, і скімлення, як у цуценяти, відійнятого від материної цицьки. Куди мене прогнали й відігнали? і чом брат мій старший не захистив мене? А боги? Наші давні боги були байдужі й безмовні. Та хіба й без богів не мали ми слів для наших мук і для радощів теж, щоб тепер слухати чужі слова чужого бога? Брат казав: наші давні боги — лиш тупі боввани дерев’яні, німі й дурні, а цей — весь у ранах, як відважний воїн, у стражданнях душі й тіла, у пишних молитвах.

Тоді я був слухняний і дурний, а тепер мав би схаменутися: чи ж не окропиться кров’ю нового бога і все життя наше?

Я виїхав до Дніпра там, де впадала в нього Стугна. Лід горів під призахідним сонцем, сосновий ліс наставляв на мене свої стовбури, мов мідні брами, кінь збуджено пирхав, вловлюючи чутливими храпами теплий дух домашніх тварин і смачних димів з поблизького селища, ще трохи, ще… Я радів і тривожився. Чи ж туди їхав?

Зненацька з кручі, мало не з-під самих копит мого коня, безшелесно виник розчухраний старий, весь заінеєний, з обмерзлими довгими вусами, виставляючи поперед себе потемнілий лозовий кошик, прикритий сінцем.

— Що, діду? — кивнув я на кошик. — Риба до хліба?

— Риба добра й без хліба, — несподівано молодим голосом відгукнувся старий. — Та не для тебе вона.

— Хіба я казав, що для мене?

— Хоч і не казав, та приблукав же сюди! Чий єси і хто?

— Княжий огнищанин.

— Це ж якого князя?

— Нашого. Володимира. Що в Києві. Чи