Читати книгу - "20 000 льє під водою"

Щойно віко люка зачинилося, ми опинилися в цілковитій темряві. Наші очі звикли до денного світла, і такий разючий контраст був їм не на користь, я, наприклад, нічого не бачив. Я навпомацки йшов туди, куди мене підштовхувала невидима рука, ступав босоніж залізними східцями. За мною вели Неда і Конселя. Там, де сходи закінчувалися, були двері, їх відчинили лише для того, щоб впустити нас, а потім швидко зачинили. Щось голосно цокнуло, і стало тихо.

Нас залишили самих. Куди це ми потрапили? Чим тут можна собі зарадити? Я не уявляв, де ми перебуваємо. Там було темно, хоч в око стрель. Темінь була настільки густою, що навіть через декілька хвилин ми не помітили найменшого просвітку. Такого я ще не відчував ніколи, адже навіть у найтемнішу ніч можна напружити зір і побачити бодай щось, а тут — ні-чо-го!

Нед Ленд, найбільш запальний із нашої трійці, дав волю гніву. Він ненавидів, коли з ним поводяться грубо, та й кому таке буде до вподоби.

— Чортяки кляті! — ревів гарпунер. — Своєю гостинністю вони переплюнули навіть первісних дикунів! Бракує тільки, щоб вони виявилися людожерами-кровопивцями! Після такого брутального прийому мене не здивує навіть це! Але я відразу скажу: добровільно не здамся, бо я не м'ясо, я — людина!

— Годі вам, друже Неде, годі! — заспокоював його незворушний Консель. — Не гарячкуйте. Ми ж іще не на пательні.

— Ще не на пательні! Але вже у клітці, і хтось за цими стінами вже гострить на нас ножі. Та дарма… нічого, що тут темно, як під землею. Для того щоб пустити у хід мій «Bowie knife»,[24] багато світла не треба. Добре, що він зі мною. Хай лише спробує хтось із цих бандитів наблизитися до мене!

— Припиніть, Неде! — звернувся я до гарпунера. — Не ставте нас у незручне становище своєю запальністю. Ви впевнені, що нас не підслуховують? Насамперед треба спробувати з'ясувати, де нас замкнули!

І я навпомацки пішов уперед. Ступивши п'ять кроків, я вперся руками в стіну, обшиту листовим залізом. Далі я рухався уздовж стіни і наткнувся на дерев'яний стіл, навколо якого стояло декілька лавочок. Підлога нашої камери була покрита товстою циновкою, що заглушувала кроки. На стінах я не намацав нічого схожого на вікна чи двері. Консель пішов у протилежний бік, тож скоро ми зіткнулися лобами, порозтирали їх, щоб не було ґулі, і вийшли на середину камери. Ми прикинули, що завдовжки вона була близько двадцяти футів, а завширшки — не більше десяти. Що ж до висоти, то навіть рослий Нед Ленд не зміг дотягнутися рукою до стелі.

Минуло з півгодини, та за цей час нічого не відбулося. І раптом наші очі, які за цей час трохи призвичаїлися до темряви, осліпило яскраве світло. Наша тюрма несподівано залилася світлом такої яскравості, що я мимоволі примружився. Коли ж розплющив очі, то відразу впізнав те сліпуче білясте світло, яке заливало тієї страшної ночі весь простір довкола підводного човна, світло, яке ми помилково прийняли за чудесне явище люмінесценції морських організмів! Це світло випромінювала електрична арматура у формі півкола, вмонтованого у стелю каюти. «Fiat Lux»,[25] — подумав я.

— Нарешті світло! — радісно вигукнув Нед Ленд, стоячи в оборонній позі з ножем у руці.

— Так, але, на жаль, становище наше від цього не прояснилося, — відповів я.

— Раджу панові професору запастися терпінням, — промовив розсудливий Консель. — Зате тепер ми можемо оглянути свою камеру.

Ми побачили лише голі стіни, стіл і п'ять лавочок. Навіть не змогли визначити, в якій стіні заховані потайні двері, вони, вочевидь, зачинялися герметично. Зовні до нас не долинало жодного звуку. Здавалося, що ми єдині живі істоти на цьому судні. Ми навіть не знали, чи пливемо на поверхні океану, чи занурилися у глибинні води.

Але ж недаремно засвітилася куля! У мене в душі зажевріла надія, що екіпаж направить дипломата для переговорів з нами. Якщо б нас хотіли згноїти, то не скрашували б наш передсмертний час світлом.

І я не помилився. Невдовзі почувся ляскіт засувів, двері відчинилися і до камери увійшло двоє чоловіків.

Обидва незнайомці були в беретах зі шкури морської видри і взуті у високі морські чоботи зі шкури тюленя. Одяг з якоїсь особливої тканини м'яко облягав їхні тіла, не обмежуючи свободи руху.

Один був невисокий, мускулистий, коренастий, з великою головою і скуйовдженим чорним волоссям, вусатий і з колючим поглядом. Увесь його вигляд виказував жителя півдня, деякі риси свідчили про французьку жвавість, і я легко визначив, що цей тип скоріш за все провансалець. Дідро слушно стверджував, що характер людини можна прочитати у її рухах і манерах. Цей міцний горішок був наочним прикладом на підтвердження висновків філософа і письменника. Ці люди перемовлялися на дивному і невідомому мені діалекті, але все одно можна було помітити, що мова першого колоритна, щедра на жартівливі фрази, образні вислови і викрутаси.

Другий незнайомець заслуговує більш детального опису. Я, учень Грасьоле й Енґеля, прочитав його обличчя, як відкриту книгу. Для мене було неважко визначити основі риси цієї людини: про впевненість у собі свідчила благородна постава; спокій читався в прямому холодному погляді чорних очей; холоднокровність видавала надмірна блідість; непорушність волі засвідчувало швидке скорочення надбрівних м'язів; про силу і мужність можна було судити з глибокого рівного дихання, яке переконувало й у великому запасі життєвої сили.

Важливо додати, що це була горда людина, його твердий і спокійний погляд виражав піднесеність думок. Якщо вірити спостереженням фізіономістів, то загалом це була пряма натура, про що свідчив увесь вигляд цього чоловіка: постава, рухи, вираз обличчя.

Чомусь його присутність підбадьорила мене, я відчув себе у безпеці. Внутрішній голос підказав мені, що зустріч із цим чоловіком є добрим знаком.

І я ще розсудливіше і спокійніше почав вивчати його образ. Однак мені не вдавалося визначити вік чоловіка: йому можна було дати від тридцяти п'яти до п'ятдесяти років! Він був високий на зріст і взагалі здався мені ідеальним зразком чоловічої вроди. Все у ньому світилося благородством: чіткий контур рота, здорові білі зуби, тонка кістка руки, видовжені музикальні пальці (хіроманти охарактеризували б таку руку як «душевну», маючи на увазі, що такі руки мають пристрасні і піднесені натури). Його обличчя вирізнялося ще однією рисою: очі були посаджені так широко, що, здавалося, одним поглядом могли охопити четвертину морського краєвиду! Пізніше я дізнався, що