Читати книгу - "Valse melancolique (Меланхолійний вальс)"

Ми чули, як вона там, у кімнаті, отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фортеп'яна... там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла знов до нас.

Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, мов другу тінь, тягнула щось із створеної наново кімнати за собою...

Відтак усіла біля нас на свій фотель.

Мовчала.

— Добре, що ти прийшла, музико, — обізвалася Ганнуся, — ми вже так ждемо на тебе!

Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.

— Ти чуєш, Софіє? — спитала вже я.

— Чую. Прошу, запаліть лампу! — заговорила зміненим голосом.

Я вибалушила крізь темряву очі на неї, — таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.

Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі...

І артистка побачила на ній зміну.

— Софійко, ти хора? — кинулася до неї.

— Ах, ні, ні! — запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.

— Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.

— Я не голодна, — відповіла, — їжте самі... Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.

— Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! — попросили ми обі відразу, й обі приступили до неї.

— Ні, не буду, не можу! — Дивилася на нас такими великими благаючими очима! — Я дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!

І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати...

Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати.

Ми поніміли.

Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!

— Се зле, Мартухо... ах, лайдак він!

Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.

Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені...

Грала свій вальс, але так, як ніколи.

Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву "Valse mélancolique", як тепер. Перша часть — повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там — неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, — і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.

Ганнуся плакала. І я плакала.

Обі знали ми, що одно життя зломилося.

Відтак вона скінчила грати і ввійшла.

— Тепер дайте мені їсти, — сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі...

Ми піднялися, урадувані її словами...

Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися,— вигиналася якраз найвигідніше, — коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн...

Вона струхліла.

— Резонатор тріс! — крикнула Ганнуся.

— Струна! — крикнула я.

— Резонатор!

Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.

— Резонатор? — спитала Ганнуся.

— Струна...

— Отже — струна!

І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла...

— А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! — обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни — зомліла...

Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.

— Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? — питала заодно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. — Чому, чому?.. Але чому казала? — домагалася, і великі сльози котилися з її очей... — Чому казала, коли не спроневірився!..

* * *

Лікар приступив до її ліжка, як