Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

— Я… тобто… ну… — завагалася Енн.

Панна Корнелія кивнула.

— Саме так. Я згодна з вами, рибонько. Ми зробили помилку, запросивши його очолити кафедру. Лице в нього — достоту наче один із тих довгих вузьких надгробків, ви згодні? Йому на лобі слід було б написати: «Пам’яті того-то». Ніколи не забуду першої проповіді одразу по його приїзді сюди. Він казав, що кожен мусить робити те, до чого найкраще вдатний. Тема чудова, та що за приклади він наводив! Він тоді сказав: «Якщо ви маєте корову і яблуню, і прив’яжете яблуню в оборі, а корову посадите в саду копитами догори, чи багато яблук ви матимете з корови? А чи багато молока з яблуні?» Чи ви колись таке чули, рибонько? Я так раділа, що того дня в нашій церкві не було методистів — вони, мабуть, і понині заходилися б реготом на згадку про це. Але що мене дратує в нім найбільше — то це його звичка погоджуватися з кожним, хай би що він сказав. Якщо йому заявити: «Ви негідник», він із тією своєю солодкавою усмішкою відповість: «Так, саме так». Пастор має бути твердіший у переконаннях. Словом, я вважаю, що він — превелебний осел. Але це, звісно, тільки між нами. Коли поруч є методисти, я хвалю його до небес. Дехто каже, буцім його жінка надто модно вдягається, але я на це відповім, що вона й без того щодня мусить бачити його обличчя, тож їй потрібно чимось утішитися. Ви ніколи не почуєте, щоб я судила якусь жінку за гарне вбрання. Я лише потішуся, якщо її чоловік не такий жаднюга, щоб дозволити їй вряди-годи купити сукню. Хоча своїми платтями я надто не переймаюся. Жінки вбираються, щоби сподобатись чоловікам, а я до цього нізащо в житті не принижуся. Я живу собі спокійним, щасливим життям, рибонько, і це лише тому, що я ніколи не зважала на думку чоловіків.

— Чому ви так ненавидите чоловіків, панно Брайант?

— Господь з вами, рибонько, я не маю до них ненависті. Вони того не варті. Я лише щиро їх зневажаю. Але ваш чоловік мені, напевне, сподобається, якщо продовжуватиме незгірш, ніж розпочав. А крім нього, єдині чоловіки, про яких я високої думки — це старий лікар Дейв і капітан Джим.

— Капітан Джим — просто диво, — сердечно згодилася Енн.

— Капітан Джим — добрий чоловік, та в нього є одна вада: його ніяк неможливо розгнівати. Уже двадцять років я намагаюся, а він завжди однаково спокійний і добродушний. Мене це дещо сердить. Певно, жінка, із якою він мав би побратися, зрештою вийшла за того, хто впадає в шал двічі на день.

— Хто була ця жінка?

— Не знаю, рибонько. Не пригадую, щоб капітан Джим за кимось упадав. Хоч я не знала його молодим. Йому вже сімдесят шість років. Але я не чула про жодну причину, з якої він так і лишився парубком — а вона мусить бути, повірте мені. Він усеньке життя плавав, крім останніх п’яти літ, і немає такого місця у світі, куди він би не поткнув свого носа. Вони з Елізабет Рассел завжди були добрими друзями, та ні про яке залицяння між ними не йшлося. Елізабет так ніколи й не віддалася, хоча можливостей мала багацько. Вона красуня була замолоду. Того року, як на наш острів приїздив Принц Уельський, Елізабет гостювала у свого дядька в Шарлоттауні. Той дядько був урядовим службовцем, то так її й запросили на великий бал. Вона була там найвродливіша з усіх дівчат, і танцювала із принцом. Інші дами, яких принц не запросив на танець, розлютилися, бо вважали, що мають більшу вагу в суспільстві, аніж Елізабет, тож він не мав би їх обійти. Елізабет завжди пишалася тим, що танцювала із принцом. Лихі язики твердили, буцім вона тому й не віддалася, що після цього не могла вже побратися зі звичайним чоловіком. Але це неправда! Якось вона сама назвала мені істинну причину — вона була така гнівлива, що боялася ні з ким в одному домі не зжитися. Вона таки була в окропі купана — часом, щоб заспокоїтись, мусила бігти нагору, хапати зі столу різні речі й щосили стискати зубами. Але я відповіла, що через це не варто відмовляти собі в тім, щоб вийти заміж, коли хочеться. Немає причин, із яких ми повинні віддавати чоловікам право на гнівливий характер, ви згодні, рибонько?

— Я сама легко гніваюся, — зітхнула Енн.

— То й добре, пані Блайт, рибонько. Отже, вами навряд чи хтось буде попихати, повірте мені! О, як у вас квітнуть гортензії! Ваш сад у чудовому стані. Сердешна Елізабет завжди так дбала про нього.

— Я вже люблю його, — мовила Енн, — і рада, що тут так багато цих старомодних квітів. До речі, про сади, — ми хотіли б найняти когось, хто скопав би клаптик землі отам, за сосновим гаєм, і посадив би нам суниці. Гілберт страшенно зайнятий — цієї осені в нього не буде на це часу. Ви не знаєте, хто міг би це зробити?

— Ну-у… Генрі Гемонд із Глена подекуди цим заробляє. Можете його найняти. Щоправда, платня його завжди цікавить більше, ніж робота — хіба не типовий чоловік? Та ще він геть повільний — може п’ять хвилин стояти непорушно, доки не збагне, що зупинився. Його батько якось пожбурив у нього поліном, коли Генрі був малий. Нічогенький спортивний снаряд, правда, рибонько? Типовий чоловік! Звісно, Генрі після того вже й не оклигав. Але він єдиний, кого я могла б рекомендувати. Торік він фарбував мій власний дім. Тепер він на колір став дуже гарний, як ви вважаєте?

Годинник, пробивши п’яту, визволив Енн із пастки.

— Ох, то вже так пізно? — вигукнула панна Корнелія. — Як час біжить у добрім товаристві! Але треба вже рушати додому.

— О, ні! Лишіться з нами на чай! — палко мовила Енн.

— Ви просите мене, бо відчуваєте, що змушені, чи тому, що справді хочете? — прискіпливо запитала панна Корнелія.

— Тому, що справді хочу.

— Тоді я залишуся. Ви належите до племені, що знає Йосипа.

— Я знаю, що ми будемо друзями, — відповіла Енн із усмішкою, котру бачили в неї тільки найближчі.

— Звісно, рибонько. На щастя, друзів ми можемо обирати собі самі. Родичів мусимо приймати таких, які вони є, і радіти, якщо серед них немає вже