Читати книгу - "Рушниці Авалона"

— Якщо хочеш. Але ти побачиш не той Авалон, де народився і виріс.

— І в Амбер!

— Та ти дійсно божевільний!

— Ні. Я завжди мріяв потрапити в це казкове місто. Походжу по Авалону, а далі що? Не просиджувати ж штани на одному місці. Хіба я був поганим генералом?

— Ні.

— Тоді навчіть мене користуватися цими штуковинами, які називаються «рушниці», і я допоможу вам у великій битві. Не так вже довго мені залишилося жити на світі. Візьміть мене з собою.

— Може статися, що твої кості побіліють під горою Колвір поруч з моїми.

— Результат якої битви відомий заздалегідь? Я готовий ризикнути.

— Як хочеш. Я не заперечую.

— Спасибі, пане.

Ми розбили табір, переночували, а на наступний ранок пустилися в шлях. Повернувшись в замок, я насамперед відправився на пошуки Лорен і відразу дізнався, що напередодні вона втекла зі своїм колишнім коханцем, армійським офіцером на ім'я Мелкін. Хоча я розумів її стан, мені було неприємно, що вона не дала мені можливості порозумітися і повірила чуткам. Я вирішив наздогнати їх.

З труднощами повертаючи голову на негнучкій шиї я осідлав Чемпіона і поскакав слідом. Мені нічим було дорікнути Лорен. У замку мене теж не вшановували як переможця. Занадто свіжі були в пам'яті людей розповіді про того Корвіна, який правив цією країною. На мене дивилися, як на диявола. Солдати, яких я навчав, з якими боровся пліч-о-пліч, кидали на мене косі погляди і тут же опускали очі або відверталися. Напевно вони відчували сильне полегшення — всі, крім Ганелона, — коли я став збиратися в дорогу. Ганелон же, я думаю, боявся, що я не повернуся за ним, як обіцяв. Він хотів поїхати зі мною, але я не дозволив. Мені необхідно було самому у всьому розібратися.

На свій подив, я зрозумів, що Лорен стала мені далеко не байдужа, а її вчинок заподіяв мені біль. Перш ніж піти, вона повинна була принаймні мене вислухати. Я розповім їй про себе і, якщо вона таки вибере бравого, але смертного капітана, благословлю їх і не буду заважати. Якщо ж вона надасть перевагу мені… Я зрозумів що хочу утримати Лорен, чого б це не коштувало. Прекрасний Авалон почекає. Нікуди не дінеться. Спочатку я влаштую свої особисті справи, а там видно буде.

Я їхав по дорозі, а птахи співали мені пісні, пурхаючи з гілки на гілку. Стояв ясний, погожий день — на блакитному небі сяяло сонце, дерева шелестіли зеленим листям, а я радів в своєму серці, тому що мені вдалося позбавити цю землю від біди, яку я на неї накликав. Зло? Якого біса! Я заподіяв більше зла, ніж хтось інший, але не втратив совісті і зараз насолоджувався настільки рідкісними для мене хвилинами щастя. Коли Амбер буде моїм, совість не завадить мені порадіти ще сильніше! Ха!

Я їхав на північ по лісистій долині, зрідка спішуючись, щоб не втратити свіжі сліди двох вершників. До вечора у мене втомилися очі і, спостерігши ярдів за сто від дороги невеликий ярок, я влаштувався на нічліг.

Напевно від того, що шия у мене розболілася не на жарт, мені снився рогатий і наш з ним поєдинок. «Допоможи мені зараз, і ми повернемо тобі те, що ти вважаєш своїм по праву», — говорив він, і в цей момент я прокинувся від власної гучної лайки.

Досвітнє небо зблідло, і я осідлав коня і пустився в дорогу. Ніч була морозною, а трава виблискувала від інею. Плащ, на якому я спав, відсирів.

До полудня сонечко стало пригрівати, а слід двох вершників виглядав зовсім свіжим. Я наганяв їх.

Коли я побачив її, я зіскочив з коня і підбіг до того місця, де вона лежала, — під кущем диких троянд, на якому не було квітів і який подряпав колючками її щоку і оголене плече. Вона померла не так давно, тому що тіло було ще теплим, і з рани в грудях, куди врізався клинок, текла кров.

Каменю навколо не виявилося, і я поклав її в могилу, яку вирила Грейсвандір. Нехай відпочине. Він зняв з неї її браслети, її кільця і її красиві гребінці — все її багатство. Мені довелося закрити їй очі, перш ніж я покрив її своїм плащем, і тут рука моя здригнулася, а зір затуманився. Час пройшов непомітно.

Я скочив на коня і дуже скоро наздогнав його, він гнав щодуху, як ніби за ним гнався сам диявол, в чому він був не так вже і не правий. Я не сказав жодного слова, коли вибив його з сідла, але я не взявся за шпагу, коли він витягнув свою з піхов. Його зламане навпіл тіло я зажбурнув на високий дуб і, озирнувшись, побачив чорну хмару птахів у гіллі.

Я надів на неї її браслети, її кільця і її дорогоцінні гребінці, а потім закидав могилу. Ви ж знали, яка була Лорен. Те, що вона пережила, і те, до чого прагнула, закінчилося смертю. От і вся розповідь про те, як ми зустрілися і як розлучилися. Лорен і я, в країні Лорен, і таке моє життя, тому що принц Амбера — частинка всесвіту і в якійсь мірі винен у всіх тих гидотах, які в ньому творяться. Тому я і кажу: «Ха!», коли мова заходить про мою совість. У віддзеркаленнях багатьох суджень мої руки залиті кров'ю. Я є частиною зла, яке панує в реальному світі і на Відображеннях. Іноді мені здається що я — те саме зло, яке необхідне, щоб боротися з іншим злом. Я знищую Демонів, які трапляються на моєму шляху, і в той великий день, про який говорять всі пророки, але в який вони не дуже вірять, в той день, коли світ буде позбавлений від зла, я теж кану в пітьму, обсипаний прокльонами. Можливо це буде швидше, ніж я думаю. А поки…

Поки цей час ще не настав, я не вмию рук своїх і не стану бездіяльним.

Пришпоривши коня, я поскакав в замок Ганелона, який це знав, але ніколи не зможе зрозуміти.

4

Навскач, навскач, Ганелон і я пробиралися ледь помітними таємничими стежками в Авалон; навскач по алеях снів і кошмарів; навскач, коли палаюче сонце обпікало спини; навскач по жарких білих островах ночі. І палаюче сонце стало золотим, і острова ночі розсипалися осколками діамантів, а місяць поплив по небу, мов лебідь. День приніс зелений подих весни, ми