Читати книгу - "Поліанна"

Поліанна співчутливо закивала.

— Я вас розумію. Це жахливо. Місіс Байт теж колись мала таку неприємність… це одна пані з Жіночої допомоги. У неї ще й ревматизм, і тому їй важко рухатися. Вона казала, буцім було б набагато легше, якби вона могла рухатися. А ви можете?

— Що… можу?

— Ну, повертатися з боку на бік, рухатися, коли музика стає нестерпною.

Місіс Сноу затопила очі в дівчинку.

— Звичайно, я можу рухатися, принаймні — на ліжку, — трохи дражливо підтвердила вона.

— Ну от, ви маєте привід радіти, ге? — кивнула Поліанна. — А місіс Вайт не могла. Бо з ревматизмом не поворушишся, як би не хотів. Вона нарікала мені, що з'їхала б з глузду від цієї музики, аби не вуха сестри її чоловіка. Вона була глуха.

— Які вуха… якої сестри?

Поліанна розсміялася.

— Вибачте, я зовсім забула, що ви не знайомі з місіс Вайт. Отож міс Вайт була глуха. Абсолютно глуха. Вона приходила до них у гості й допомагала доглядати за місіс Вайт та їхнім будинком. Їй так складно було хоч щось пояснити, що коли в будинку навпроти починало грати піаніно, місіс Вайт була щаслива з того, що вона його чує, бо просто не могла собі уявити, як це можна бути абсолютно глухою і не чути нічого, як сестра її чоловіка. Розумієте, вона теж грала в цю гру. Я її навчила.

— Яку гру?

Поліанна заплескала в долоні.

— Ну, я ж зовсім забула. Місіс Сноу, я ж придумала, з чого можна радіти вам.

— Радіти? Що ти маєш на увазі?

— Як, я ж вам обіцяла. Ви що, забули? Ви попросили сказати вам, з чого ви можете порадіти. Порадіти… навіть якщо вам цілісінькими днями доводиться лежати в ліжку.

— О, — посміхнулася жінка. — Пам'ятаю. Але я гадала, що це несерйозно.

— Ні, я казала серйозно, — тріумфувала Поліанна. — Я придумала. Хоч це й складно. Але що важче, то цікавіше. Зізнаюся, що деякий час я взагалі не могла нічого придумати. І раптом — вдалося.

— Справді? І що ж ти придумала? — голос місіс Сноу був саркастично ввічливим.

Поліанна набрала повні груди повітря.

— Я придумала, що ви можете радіти з того, що інші люди здорові і не змушені цілісінькі дні лежати в ліжку, як ви, — пристрасно виголосила вона.

Місіс Сноу витріщила очі. Її погляд переповнювала лють.

— Отакої! — вигукнула вона не вельми приязно.

— А тепер я розповім вам про гру, — життєрадісно запропонувала Поліанна. — Це чудова гра… хоча й складна. Але що складніше, то цікавіше! Отож… — і вона почала розповідати місіс Сноу про місіонерські пожертви, про милиці і про ляльку, яку вона так і не отримала.

Поліанна якраз закінчила розповідати, коли у дверях з'явилася Міллі.

— Ваша тітонька чекає на вас, міс Поліанно, — повідомила вона апатично. — Вона зателефонувала до Гарловзів, що мешкають навпроти. Казала, щоб ви не барилися, бо до вечора на вас іще чекають уроки музики.

Поліанна неохоче підвелася.

— Добре, — зітхнула вона, — я не баритимуся. — І раптом розсміялася: — Зрештою, я повинна радіти, що у мене є ноги і я можу не баритися, адже так, місіс Сноу?

Відповіді не було. Місіс Сноу лежала на ліжку, заплющивши очі. Але вражена Міллі побачила сльози на зів'ялій щоці.

— До побачення, — кинула від порога Поліанна через плече. — Мені страшенно шкода, що я так і не встигла зробити вам зачіску. Але сподіваюся, що наступного разу мені випаде така нагода.

День за днем збіг і липень. Для Поліанни це були по-справжньому щасливі дні. Вона часто радо розповідала тітці, яка вона щаслива, на що міс Полі стомлено відповідала:

— Дуже добре, Поліанно, я задоволена, що ти щаслива. Але я сподіваюся, що ти так само маєш із цього певну користь. Інакше я вважатиму, що я не належним чином виконую свій обов'язок.

Зазвичай Поліанна на такі слова відповідала поцілунком та обіймами… і це завжди змушувало міс Полі знічуватися. Але якось вони стали на мову. Це трапилося під час уроку шитва.

— Ви вважаєте, що не достатньо, аби дні були просто щасливими, тітонько Полі? — замислено запитала Поліанна.

— Авжеж, Поліанно.

— І вони повинні бути ще й ко-рис-ни-ми?

— Звичайно.

— А як зрозуміти цю корисність?

— Ну, як це… просто бути корисними… давати певну користь, Поліанно. Ні, ти справді незвичайна дитина.

— А просто радіти життю — у цьому немає ніякої користі? — збентежено поцікавилася Поліанна.

— Звичайно, ні.

— О, Господи, тоді вам це не сподобається. Боюся, ви не зможете грати у цю гру.

— Гру? Яку гру?

— Мій тат… — Поліанна запнулася, затулила рота руками. — Ні-чо-го, — пробелькотіла вона.

Міс Полі спохмурніла.

— Наразі досить, — сухо виголосила вона. На цьому урок і закінчився.

Удень, коли Поліанна зіходила зі своєї кімнати на горище, вона зіткнулася на сходах із міс Полі.

— Ой, тітонько Полі, як чудово! — вигукнула дівчинка. — Ви прийшли до мене в гості? Заходьте, будь ласка, я так люблю гостей, — запрошувала вона, вибігаючи по сходах нагору і широко відчиняючи двері кімнати.

Міс Полі зовсім не збиралася заходити до небоги. Вона піднялася на горище, щоб знайти у кедровій скрині біля східного вікна білу вовняну шалю. Але сама незчулася, як уже сиділа на маленькому стільці посеред кімнати Поліанни. Відколи дівчинка оселилася в домі, міс Полі раз по раз робила несподівані й дивовижні речі, чинила щось зовсім інше, ніж намірялася перед тим.

— Я люблю гостей, — щебетала Поліанна, літаючи по кімнаті, ніби вона була власницею палацу. — Особливо з того часу, як у мене з'явилася ця кімната, моя особиста, розумієте? Ні, звичайно, я мала кімнату і до цього, але це була наймана кімната, а наймана кімната далеко не така гарна, як власна, адже так? Я ж можу вважати цю кімнату власною?

— Т-так, Поліанно! — пробурмотіла міс Полі, по думки дивуючись собі, чому вона не встає і не йде шукати шалю.

— А зараз я достоту люблю цю кімнату, попри те, що тут немає ні фіранок, ні килимів, ні картин, про які я мрі… — Поліанна раптом урвала і зашарілася. Вона хотіла змінити тему, коли тітка різко запитала:

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ні-нічого, тітонько Полі, справді нічого, я не хотіла цього говорити.

— Звісно, — холодно відрізала міс Полі, — але ти почала, то вже закінчуй.

— Та я просто сподівалася, що в моїй кімнаті будуть гарні килими, мереживні фіранки та інша всячина, розумієте? Але,