Читати книгу - "Знак Зорро"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Лоліта прикусила губи, розгнівавшись. “Чи упадають так за дівчиною?”, — думала вона.
— Я прийму рішення якомога скоріше, сеньйоре, — сказала вона нарешті.
— А цей капітан Рамон довго залишатиметься в гасієнді?
У Лоліти з’явилася маленька надія. Чи можливо, щоб дон Дієго ревнував? Якщо так, то, виходить, у цій людині є все ж таки яке-небудь почуття. Може, воно пробудиться, любов і пристрасть прокинуться в ньому, і він буде, як і всі інші молоді люди.
— Мій батько просив його залишитися, доки він не зможе відправитися до гарнізону, — відповіла вона.
— Так він вже і тепер може відправитися. Проста подряпина!
— Ви повернетеся сьогодні ж уночі? — запитала вона.
— Я напевно занедужаю від цього, але повинен повернутися. Є деякі справи, що вимагають моєї присутності завтра вранці. Справи — це така нестерпна річ!
— Може, мій батько запропонує вам відправитися в екіпажі?
— Ха! Це було б дуже люб’язно з його боку. Людина може хоч трохи подрімати в екіпажі.
— Але якщо цей розбійник зупинить вас?
— Мені немає чого боятися, сеньйорито. Хіба я недостатньо багатий? Хіба я не міг би відкупитися?
— Ви зволіли б заплатити йому викуп, ніж битися з ним, сеньйоре?
— У мене купа грошей, але всього тільки одне життя, сеньйорито. Хіба я був би розсудливою людиною, якби ризикував тим, щоб хто-небудь випустив з мене кров?
— Це було б мужньо. Хіба не так? — запитала вона.
— Усякий чоловік може бути іноді мужнім, але розумна людина повинна бути і передбачливою, — відповів він.
Дон Дієго тихо розсміявся, начебто це коштувало йому зусилля, і нахилився, щоб заговорити тихіше.
В іншому кінці кімнати дон Карлос докладав усіх старань, щоб улаштувати комфортабельно капітана Рамона, і був радий, що він і дон Дієго цієї миті знаходилися нарізно.
— Дон Карлос, — сказав капітан, — я родом з благородної родини, і губернатор прихильний до мене. Ви напевно чули про це? Мені тільки двадцять три роки, інакше я б займав більш високу посаду. Але моє майбутнє забезпечене.
— Я радий чути це, сеньйоре.
— Я ніколи не бачив вашої дочки до сьогоднішнього вечора, але вона підкорила мене, сеньйоре. Ніколи я не зустрічав такої грації і краси, таких блискучих очей! Сеньйоре, я прошу вашого дозволу залицятися до сеньйорити.
Розділ XI
ТРИ ПРЕТЕНДЕНТИ
Це було делікатне становище: дон Карлос не хотів розгнівати ні дона Дієго Вега, ні людину, що мала ласку у губернатора. Але як уникнути цього? Якщо його дочка не може змусити своє серце прийняти дона Дієго, можливо, вона зможе полюбити капітана Рамона? Після дона Дієго він був найкращою партією у всій околиці.
— Ваша відповідь, сеньйоре? — запитав капітан.
— Я упевнений, що ви правильно зрозумієте мене, сеньйоре, — сказав дон Карлос майже пошепки. — Я повинен дати вам коротке пояснення.
— Продовжуйте, сеньйоре.
— Не далі як сьогодні вранці дон Дієго Вега поставив мені те ж питання.
— Ха!
— Ви знаєте його походження і його родину, сеньйоре. Чи міг я відмовити йому? Звичайно, ні. Але я можу сказати вам от що: сеньйорита буде тільки з тим, з ким побажає. І хоч дон Дієго дістав мій дозвіл упадати за нею, але якщо йому не вдасться підкорити її серце…
— Тоді я можу спробувати? — запитав капітан.
— Дозволяю вам це, сеньйоре. Звичайно, дон Дієго дуже багатий, але ви маєте мужність і рішучість у діях, а дон Дієго — він… Він скоріше…
— Я цілком розумію, сеньйоре, — сміючись, сказав капітан. — Не можна без зауваг сказати, що він хоробрий і блискучий кабальєро. Якщо тільки ваша дочка не віддає перевагу багатству перед справжнім…
— Моя дочка слухатиме голос свого серця, сеньйоре! — гордо сказав дон Карлос.
— Отже, питання полягає у тому: дон Дієго Вега або я?
— Доти, доки ви триматиметеся осторонь, сеньйоре, я не хочу, щоб відбулося що-небудь, що могло б викликати ворожість між родиною Вега і моєю.
— Я пильнуватиму ваших інтересів, доне Карлосе, — заявив капітан Рамон.
У той час, як дон Дієго розмовляв з нею, сеньйорита Лоліта стежила за батьком і капітаном Рамоном і здогадувалася, про що йшлося. Їй лестило, звичайно, що такий блискучий офіцер потрапить у список претендентів на її руку, але все-таки вона не схвилювалася, коли вперше заглянула йому в очі. Тим часом сеньйор Зорро хвилював її до кінчиків тендітних пальців і тільки тому, що, розмовляючи з нею, торкнувся долоні. Якби тільки дон Дієго був більше схожий на розбійника, якби з’явилася людина, що з’єднала б багатство Вега з характером, хоробрістю і жвавістю негідника Зорро!
Надворі почулась метушня, і до кімнати ввійшли солдати на чолі із сержантом Гонзалесом. Вони віддали честь капітанові, а кремезний сержант із подивом глянув на його поранене плече.
— Негідник утік від нас, — доповів Гонзалес. — Ми йшли за ним на відстані трьох миль або щось близько до цього, у той час, як він пробирався в гори, отут ми і накрили його.
— Ну? — запитав Рамон.
— У нього є спільники.
— Хто ж це?
— Цілих десять людей очікували на нього там, капітане. Вони накинулися на нас, перш ніж ми помітили їхню присутність. Ми билися з ними, і трьох з них поранили, але вони втекли і забрали із собою своїх товаришів. Ми, звичайно, не очікували на таку банду й таким чином потрапили до них у засідку.
— Отже, ми маємо справу з цілою бандою! — вигукнув капітан Рамон. — Сержанте, ви візьмете вранці кілька десятків людей, поведете їх слідами цього сеньйора Зорро і не зупинитеся доти, доки не схопите його або не вб’єте. Я додам чверть своєї платні до винагороди, обіцяної його превосходительством губернатором, якщо ви успішно виконаєте це.
— Ха! Я саме цього й хотів! — вигукнув сержант Гонзалес. — Тепер ми впораємося з цим пронозою за дві секунди. Я покажу вам колір його крові!
— Це буде справедливо, тому що він бачив колір крові капітана, — сказав дон Дієго.
— Що ви говорите, доне Дієго, друже мій? Капітане, ви схрестили шпагу з негідником?
— Так, — відповів капітан. — Ви переслідували лише коня, сержанте. Молодець був тут і вийшов до мене. Так що ви зустріли, напевно, кого-небудь іншого в горах. Цей сеньйор Зорро вчинив зі мною так само, як і з вами в таверні: в нього був пістолет, на той випадок, якщо я виявлюся занадто вправним фехтувальником.
Капітан і сержант подивилися один одному просто в очі, дивуючись, якого ступеня брехні дійшов кожний з них. Дон Дієго попирхував, намагаючись потиснути руку сеньйориті
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак Зорро», після закриття браузера.