Читати книгу - "Кава з кардамоном"

V

Нагода трапилася наприкінці листопада. Уроків не було, бо в гімназії прорвало трубу, і всім наказали повернутися додому. «Це ж не сачкування, то ніхто й не довідається», — подумала Лінка, сідаючи до автобуса, який їхав на Гданський вокзал, а тоді до старої розвалюхи з допотопними дерматиновими сидіннями. Мабуть, у ній не було обігріву, тож Лінка щільніше запнула куртку й задрімала під музику із МРЗ-плеєра. Тільки й устигла звично намалювати на запітнілій шибці сердечко.

Лінка не приїздила сюди добрих кілька років, хоча від Варшави до Сероцька було якихось сорок кілометрів. Канікули наче зменшилися, стали коротшими, і в них більше не вміщалися поїздки до баби. Та й бабуся Божена останнім часом почувалася не дуже добре. Того Сероцька, який пам’ятала Лінка, більше не існувало. Дівчина згадувала містечко з ринковою площею, де була купа цікавих речей, вершкове морозиво з автомата, цукрова вата в неділю, крамничка, де продавали все, що завгодно, і де можна було натрапити на спокусливі несподіванки: льодяники на паличці в барвистих папірцях, кольорові журнальчики, напої в порошках. Зараз містечко здавалося геть безлюдним. Крамниця, у якій раніше було повно цукерок і морозива, перетворилася на цілодобовий горілчаний магазин. Під вивіскою зібрався гурт молодиків, один з них щось голосно розповідав, вимахуючи руками, пильнуючи, однак, щоб не зронити жодної краплини божественного нектару в пляшці з тілистою дівулею на етикетці. Неподалік стояв покинутий велосипед. Не схоже, щоби хтось із чоловіків був здатний повернутися ним додому. Коли Лінка проминала завсідників крамнички, її супроводжувало приглушене хихотіння. Що ж, певне, тутешнє товариство нечасто мало нагоду побачити чужинця.

Їй здавалося, що вона не пригадає, як дійти до старого бабусиного дому. Якби хтось її запитав, як туди потрапити, вона б не змогла описати дорогу, та щойно Лінка проминула невеличку ринкову площу, пам’ять повернулася, наче від доторку чарівної палички. Вузька вуличка переходила в дорогу з майже непомітним запилюженим узбіччям, порослим безлистими цієї пори кущами. Сніг ще не встиг прикрити порозкиданих скрізь паперових хусточок, шматків туалетного паперу й поліетиленових торбинок. Його нападало досить багато, щоб відчути подих зими, проте замало, аби він міг прикрити всюдисуще сміття, бруд і сірятину. У якийсь момент дорога переходила в стежку, у кінці якої виднів бабусин дім. Лінка відчула, як щось наче кольнуло її в грудях. Усе довкола здавалося ближчим і меншим, ніж дівчина досі пам’ятала, хоча на перший погляд було помітно, що сосняк підріс. Невже вона справді стільки років проводила тут канікули? Подумала, що скаже зараз бабі, проте вирішила нічого не вигадувати наперед. Щось придумає. А може, просто сказати правду?

Та щойно Лінка відчинила хвіртку, котра подалася зі старечим скрипінням, як збагнула, що вдома нікого немає. Будинок — це не квартира: відразу видко, коли він стоїть порожній. Навіть стукати не довелося. Віконниці були зачинені, а троянди, вкриті на зиму целофаном і папером, лише підсилювали враження пустки й відсутності життя. Лінка таки постукала, але ніхто не відповідав. Дивно, невже бабуся не вдома? Лінці здавалося, що такі люди, як баба Божена, весь час сидять на місці, немов зростаються з домом. Якщо не треба поїхати кудись на весілля чи похорон, то взагалі не покидають своє насиджене гніздо. «Проте навіть вона мусить виходити до магазину», — подумала Лінка. Дівчина трохи покрутилася порожнім засніженим садком, а тоді вирішила повернутися до містечка й пошукати бабусю.

На невеличкій ринковій площі, крім горілчаного, притулилося ще кілька магазинчиків. Бабусі ніде не було видко. Лінка раптом збагнула, що старенька могла піти куди завгодно, наприклад, до сусідки. Треба знайти якесь місце й перечекати, от тільки де? Увійшла в одну з маленьких вуличок біля ринку й побачила спокусливий напис на барі: «Зірочка». Заповнена самоклейними літерами дошка обіцяла сніданки, обіди й вечері, а також морозиво, десерти й напої, та опинившись усередині, Лінка зрозуміла, що тут пропонували здебільшого останні, причому переважно бочкове пиво. За круглими столиками, оповитими димом, стояли чоловіки напідпитку. За стійкою видніла блондинка з віями, мов у русалки. Спершу Лінка хотіла вийти, але надворі було холодно. Хоча, за кілька хвилин у прокуреному приміщенні її одяг так просякнув сигаретним димом, що все доведеться прати, проте це було краще, ніж стриміти на холоді й відчувати, як мокрий сніг підступно набивається за комір куртки…

Підійшла до бару. Намацала в кишені якісь дрібняки.

— Скільки за чай?

— З лимоном чи без? — байдуже спитала блондинка.

— Без.

— Тоді два злотих.

— А з лимоном.

— Два п’ятдесят.

Лінка перелічила монети. Вистачало й на лимон. За мить, коли вона вже призвичаїлася до диму, їй стало зовсім добре. Чай приємно зігрівав. Тільки блондинка позирала на Лінку з підозрою.

— А ти чого тут? — спитала вона, вправними рухами витираючи пивні кухлі. — Кого ти шукаєш?

— Я? Я до бабусі в гості приїхала. Але її немає, то я чекаю.

— А як звати твою бабусю?

— Її прізвище Барська, вона мешкає в будинку біля лісу. Там далі тягнеться сад.

Блондинка сплеснула в долоні.

— Знаю твою бабусю. Пам’ятаю, як ти була маленька й жила в неї. Я її сусідка, теж мешкаю під лісом. Тоді я була зовсім молодою… — жінка замислилася. — У самої дрібні діти були, а ти якось так занедужала… Стасек, мій чоловік, повіз тебе до лікаря, а заметіль така була, дорогою не проїдеш; щоб машина могла подолати кучугури, треба було весь час виходити й відгортати сніг лопатою. Доріг у цій глушині тоді не чистили, то всі мали при собі лопати. Ти гарненька така була, з кучерями, — глянула на Лінку. — Авжеж, волосся й зараз таке гарне. Мені навіть сумно було, коли твоя мама забрала тебе назад до Варшави, я за ті кілька років звикла до тебе, ти часто з моїми малими бавилася, майже як своя. А як мама, видужала, так?

— Видужала? — Лінка не розуміла, що та має на увазі. Мама видужала? Вона жила тут кілька років? Потім дівчина наважилася: «Скільки я тут прожила?»

Жінка замислилася.

— Тобі був може, рочок, як тебе мама привезла. На трошки приїхала, тільки до дому зайшла, я хотіла з нею трохи побалакати, але не вийшло, вона якась дивна була… але нащо я тобі, дитино, усе це розповідаю…

— Прошу вас, говоріть. Будь ласка.

— Ну, і потім ти років три або й чотири тут жила. Мама твоя приїздила, нічого не скажу. Спершу, коли дуже хворіла, то ні, але потім їй покращало.

— А на що мама хворіла?

— А ти