Читати книгу - "На Мармурових скелях"

опівдні аж очі сліпив білим сяйвом, посилаючи його в далечінь, ми довго вдивлялися в країну перед собою, в кожний її виярок, у кожен перелісок, намагаючись знайти там порятунок для неї. Тоді нам ніби полуда спадала з очей, і нас осявало: таж порятунок — у величній незнищенності цього краю! Він житиме вічно, як живуть речі в поезії.

І нас поймало радісне усвідомлення того, що знищення не зачепить основ, що ілюзія руїни буде клубочитися на поверхні, мов пасма туману, які не витримують сонячного проміння. І приходив здогад, що коли б ми жили в тих незнищенних клітинах, то з кожної руйнівної фази виходили б, наче крізь відчинену браму, з однієї фортеці до іншої, ще кращої і міцнішої.

Брат Ото, коли ми стояли на вершині Мармурових скель, не раз казав, що в цьому й полягає сенс життя — повторювати творіння в минущому, як дитина в грі повторює батькову працю. В цьому й полягає сенс сіяння та зачаття, будівництва й ладу, мистецького та поетичного твору, що в них, мов у дзеркалі з різнобарвних скелець, яке швидко б’ється, прозирає великий твір.

16

Ми залюбки згадуємо свої величні дні. Але не повинні промовчувати й тих, коли ницість здобувала владу над нами. В наші нещасливі години нищення з’являлося нам у страхітливій поставі, як на тих образах, що їх ми бачимо в храмах богів помсти.

Бували ранки, коли нас поймав страх. Ми боязко ходили по скиті, сумно й замислено сиділи в гербаріумі та бібліотеці. Потім щільно зачиняли віконниці й при світлі читали пожовклі аркуші та рукописи, що колись були нашими супутниками в багатьох мандрах. А ще переглядали старі листи й гортали для розради випробувані книжки, в яких нам дарували своє тепло серця, що зітліли багато сторіч тому. Так у темних покладах вугілля живе жар спекотних земних літ.

У такі дні, коли нас опановував похмурий настрій, ми замикали двері, що вели на город, бо свіжий запах квіток був для нас надто гострий. Увечері ми посилали Еріо на кухню до Лампузи, щоб вона налила нам кухоль вина, вичавленого того року, як з’явилася комета. Потім, коли в коминку спалахувала виноградна лоза, ми за звичаєм, який запозичили в Британії, виставляли ароматичні амфори. На це ми збирали пелюстки квіток, кожної пори року свої, і, висушивши їх, натоптували в білі бокаті посудини. Коли ми взимку здіймали з них накривки, барвисті пелюстки були вже давно вибляклі й мали колір пожовклого шовку та вилинялого шарлату. Але з тієї пелюсткової отави здіймався легенький, дивовижний запах, як спогад про грядки та трояндові садочки.

На ці невеселі свята ми засвічували важкі свічки з бджолиного воску. Вони лишилися в нас іще від прощального дарунка провансальського лицаря Деодата, що давно загинув у дикій Таврії. При їхньому світлі ми згадували того шляхетного приятеля і надвечірні години, проведені з ним за розмовами у високих родоських мурах, коли сонце на безхмарному небі сідало в Егейське море. Що нижче воно опускалося, то відчутнішим ставав легенький подих вітерця від пристані галер у місті. Тоді солодкий дух троянд змішувався з запахом фігових дерев, а морський бриз був насичений ароматом далеких узгір’їв, порослих лісом та різним зіллям. Але над усім торували міцні, чудові пахощі, що здіймалися з викопаних уздовж мурів канав, на дні яких на жовтому перегної цвів ромен.

Разом із ними здіймалися й останні, обважнілі від меду бджоли й летіли крізь прорізи в мурах та амбразури між зубцями до невеличкого садка. Коли ми стояли у фортеці Порта д’Амбауз, їхнє веселе гудіння так часто чарувало нас, що Деодат, як ми прощалися, дав нам на дорогу великий брус їхнього воску — «щоб ви не забували чудових трудівниць Трояндового острова». І справді, коли ми засвічували свічки, від їхніх гнотів поширювався ніжний, сухий запах прянощів та квіток, що цвітуть у сарацинських садках.

Тож ми випивали чарку за давніх і далеких друзів та за країни цього світу. Адже нас усіх охоплює страх, коли ми відчуваємо подих смерті. Бо ми їмо, п’ємо, а самі думаємо: чи довго ще для нас буде місце за цими столами? Бо земля гарна.

А ще нас пригнічувала думка, знайома всім людям розумової праці. Ми не один рік віддали вивченню рослин і не шкодували на це ніяких зусиль. З легким серцем витратили на це й свою частку батьківської спадщини. І ось ми отримали перші плоди тієї праці. А ще ж були листи, рукописи, нотатки й гербарії, щоденники з часів війни та мандрів, а особливо мовні матеріали, які ми визбирували, мов тисячі й тисячі камінчиків, і мозаїка з яких утворювала вже велику картину. З тих рукописів ми спершу друкували тільки дещо, бо Ото вважав, що грати перед глухими — невдячна справа. Ми жили в часи, коли автор був приречений на самотність. І все ж ми й за такого стану речей радо побачили б багато чого надрукованим — не задля посмертної слави, бо вона так само ілюзорна, як і прижиттєва, а тому, що друкована праця має на собі відбиток докінченості й незмінності, що зачаровує навіть самітника. Нам приємніше йти, як наші речі доведені до ладу.

Коли ми тривожилися за своє засушене листя, то часто згадували веселий спокій Філобіуса. Та ми жили зовсім інакше в цьому світі. Нам здавалося, що розлучатися з творами, з якими ми зрослися, було надто важко. Але ми мали чим розрадити себе — маговим дзеркалом. Коли нас посідав такий настрій, ми дивилися на нього й завжди веселішали. Воно мені лишилося в спадок від мого старого вчителя й мало ту властивість, що сонячне проміння, проходячи крізь нього, згущувалося в полум’я з дуже високою температурою. Речі, що загорялися від нього, переходили в небуття у той спосіб, який, казав маг, найкраще було б порівняти з чистою дистиляцією. Він навчився цього мистецтва в монастирях Далекого Сходу, де після смерті людини спалювали її скарби і клали в могилу, щоб вони вічно були з нею. Так само думав і він, — що все спалене з допомогою цього дзеркала в невидимій субстанції зберігатиметься надійніше, ніж за панцерованими дверима. Полум’я, що не має ні диму, ні вульгарного червонястого кольору, перенесе його в царство, яке лежить по той бік знищення. Маг називав це перенесенням у безмежне ніщо, і ми поклали собі вдатися до нього, як настане година руїни.

Тому ми дуже цінували те дзеркало, мов ключ, що