Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Це у вас чудовий вигляд, — відказав той.

— Друзяко Джеймсе, — мовив другий. — А ви погладшали, Джеймсе.

— Та просто жах, як роздимає,— сказав бармен.

— Не забудьте влити коньяку, Джеймсе, — нагадав перший.

— Не забуду, сер, — сказав бармен. — Можете мені вірити.

Двоє біля прилавка подивилися на тих двох за столиком і

знов обернулись до бармена. Дивитися на нього було зручніше.

— Краще б ти не вживав таких слів, — мовила дівчина. — Це просто ні до чоґо.

— А як же я маю це називати?

— Не треба ніяк називати. Навіщо якісь назви?

— Саме так воно зветься.

— Ні,— заперечила вона. — В кожному з нас закладено багато всякого. Ти це завжди розумів. І добре з цього користався.

— Годі вже про це нагадувати.

— Просто я хочу тобі пояснити.

— Ну, гаразд, — мовив він. — Гаразд.

— Негаразд, ти хочеш сказати. Я знаю. Все негаразд. Але я повернуся. Я ж тобі сказала. Одразу ж і повернуся.

— Ні, не повернешся.

— Повернуся.

— Ні. А як і повернешся, то не до мене.

— Побачиш.

— А так, — сказав він. — Оце ж і найстрашніше. Можливо, ти таки повернешся.

— Звісно, що повернуся.

— Ну то йди.

— Справді? — Вона ще не вірила, та в голосі її бриніла радість.

— Іди, — повторив він і не впізнав власного голосу. Він дивився на неї, на вигин її уст і опуклості вилиць, на її очі, на волосся, що хвилею лежало над чолом, на кінчик її вуха і на шию.

— Ні, справді? Ой який же ти милий, — сказала вона. — Ти надто добрий до мене.

— А коли повернешся, про все мені розповіси. — Голос його був зовсім чужий, і він сам не впізнавав його.

Вона швидко позирнула на нього. Він видимо дійшов якогось рішення.

— Ти хочеш, щоб я пішла? — поважно спитала вона.

— Так, — поважно відказав він. — Зараз же. — Голос його змінився, у роті пересохло. — Ну ж бо, — мовив він.

Вона підвелась і швидко вийшла. Навіть не озирнулась. Він проводжав її очима. Тепер він був і з вигляду зовсім інший, ніж перед тим, як звелів їй іти. Він' устав з-за столика, взяв обидва чеки й пішов з ними до прилавка.

— Я вже не той, що був, Джеймсе, — мовив він до бармена. — Ви бачите перед собою зовсім іншу людину.

— Он як, сер? — озвався Джеймс.

— Розпуста, Джеймсе, — сказав той засмаглий до коричнево-|г6 хлопець, — це дуже химерна річ. — Він визирнув за двері й побачив, як дівчина простує вулицею. А глянувши у дзеркало, впевнився, що й справді зовсім перемінився зовні. Двоє біля прилавка посунулися, звільняючи для нього місце.

— Ваша правда, сер, — мовив Джеймс.

Ті двоє посунулися ще трохи, щоб хлопцеві було зручніше. Він дивився на своє відображення у дзеркалі за прилавком.

— Я ж казав, Джеймсе, що я вже зовсім не той, — промовив він. Дивлячись у дзеркало, він бачив, що так воно і є.

— У вас чудовий вигляд, сер, — сказав Джеймс. — Певно, ви дуже добре провели літо.

ВИ ТАКІ НЕ БУДЕТЕ

Атака йшла через поле, була затримана кулеметним вогнем з-над дороги у видолинку та з вікон кількох селянських осель, і, не наразившись на опір у містечку, досягла берега річки. їдучи тією дорогою, Ніколас Адамс раз у раз мусив злазити з велосипеда й штовхати його поруч себе: місцями дорога була зовсім перерита, і з того, як лежали трупи, він бачив, що там діялось.

Вони лежали поодинці й купами у високій траві та при дорозі, з вивернутими кишенями; над ними дзижчали мухи, і навкруг кожного тіла чи купи тіл були розкидані папери.

У траві та в хлібах понад дорогою, а подекуди й на самій дорозі було покинуто багато всілякого військового спорядження: похідна кухня, привезена, мабуть, за кращих часів, незліченні ранці з телячої, шкіри, ручні'гранати, каски, гвинтівки — декотрі прикладами догори, багнетами у землю, — як видно, наприкінці було вже не до окопування; ручні гранати, каски, гвинтівки, шанцеве знаряддя, ящики від боєприпасів, ракетниці з розкиданими довкола патронами, санітарні сумки, протигази, порожні протигазні коробки, приземкуватий кулемет на тринозі серед розсипу стріляних гільз, із вибитим замком і перекинутою порожньою бляшанкою для води, щоб охолоджувати ствол, ящики з повними стрічками, мертва обслуга в чудних позах, а в траві коло неї — знов-таки папери.

Там були дешеві молитовнички, групові фотографії кулеметної обслуги: веселі й здорові хлопці, вишикувані за зростом; наче футбольна команда на знімку до шкільного альманаху, — тепер усі вони лежали в траві, покорчені й розпухлі; пропагандистські листівки, на яких солдат в австрійській уніформі кидав на ліжко жінку; сцена була гарно намальована й анітрохи не схожа на справжнє гвалтування, коли жінці задирають спідницю на обличчя, щоб не кричала, а часом хтось із приятелів ще й на голову сідає. Цих збудливих листівок було там чимало — певне, їх роздавали перед самим наступом. Тепер вони валялись упереміжку з непристойними картками, і там-таки були невеличкі знімки сільських дівчат, зроблені сільськими фотографами, подекуди траплялися фотографії дітлахів — і листи, листи, листи. Коло мертвих завжди багато паперів, отож і бойовище після тієї атаки не було винятком.

Усі ті люди полягли зовсім недавно, і ніхто ще не чіпав нічого, крім кишень. Наших убитих, цебто тих, кого Нік досі ще мав за «наших», було, як він помітив, зовсім мало. Мундири на них також були розстебнуті й кишені вивернуті, і те, як вони впали, показувало, що атаку ведено сміливо й майстерно. Всі трупи, незалежно від походження, однаково порозпухали під гарячим сонцем.

Як видно, наприкінці австрійці боронили містечко з тієї позиції у придорожньому видолинку, і відступати звідти майже не було кому. Серед вулиці лежало тільки троє мертвих — судячи з усього, вбитих при втечі. Будинки в містечку поруйнувало артилерійським вогнем, під ногами були купи тиньку й вапна, з розбитих черепичних дахів стриміли потрощені крокви, у стінах зяяли діри, подекуди з краями, жовтими від гірчичного га-. зу. Скрізь валялося безліч снарядних осколків, а жорства змішалася з кульками шрапнелі. Містечко було зовсім безлюдне, наче вимерле.

Від самого Форначі Нік Лдамс не зустрів ні душі, хоч, їдучи зеленою околицею, бачив ліворуч дороги гармати, сховані під прикриттям рясних шовковиць, — він помітив хвилі гарячого повітря, що струміли над листям, там, де сонце розжарило метал. Аж ось він переїхав містечко, дивуючись, що довкола так безлюдно, і рушив далі дорогою понад берегом річки. При виїзді з містечка, де дорога збігала вниз, була широка галявина, і він побачив спокійне річкове плесо, низький закрут