Читати книгу - "Аптекар"

Щойно, коли скисле молоко світанку розлилося надовкіл, усе вляглося, чорні сили відступили, і Рута змогла трохи поспати.

Розділ 5. ЧАРИ

Весна 1647 року.

Решту осені й усю зиму Рута жила сама, оплетена мріями і маревами, її уява була такою бурхливою і нестримною, що самотності не відчувала, бо завше поруч був хтось невидимий, хтось, кого вона прагнула кохати, хтось неоформлений у чіткий образ, але вона знала, що рано чи пізно це станеться, витканий з повітря і сонячних променів невидимець явиться перед нею, і вона уже навіть смакувала в устах його ім’я. Вона почувалася наче імла, що колишеться між двома берегами безодні, не кохаючи нікого, пашіла коханням.

Її реальне життя перепліталося з уявним, з її фантазіями і снами так, що відрізнити одне від одного було неможливо. І коли їй снилося, як вона бере тоненьку голочку і пришиває зозулю навіки до літа, а нитка сиза сплітається ув одно з павутинням і тихо щезає, то, либонь, так воно й було. Або коли обережно брала на руки озерце, клала його на латаття й несла сховати в дуплі; або коли обсівала дзвіночками береги обрію і прислухалася до сумної мелодії квітів; чи коли кумкання жаб приглушувала, а натомість робила гучнішим шелест віття. Вона вилущувала сни, розкладала їх на травах і чаклувала на їхній гущі, вичакловуючи щось лише їй самій відоме, щось, що тривожило її, але потім однаково серед ночі схоплювалася, і черговий сон пришпилювала до стіни, шепочучи його ім’я і думаючи, що, проказавши його, воскресить, добуде з ночі. Вдивлялася в перелітні хмари, в краплини роси на квітах, вслухалася у дзвін струмочка, уявляючи, яким він до неї прийде, той лицар зі сну, але — нічого, нічого, хоча чомусь упевнена, що з’явиться у якійсь крапелинці, пір’їнці, листочкові, піщинці. Та недаремно вона вслухалася в тоненький папірчик вітру — ось долинуло скрекотіння сороки, яке неодмінно віщує гостей, а десь далеко-далеко тупіт копит розлягався, і, якщо вухо прикласти до землі, то чути їхній ритмічний стукіт, дзвіночки сполохано дзеленчать, ліс тривожно шумить. Рута зірвалася і хутенько побігла до хати, щоб причаїтися мишкою.

Мертвий полудень розкладався у пахощах кульбаб, що хижо цвіли на сонячних променях, і обпікав сади жовтогарячий дощ сонця, а небо промовляло зеленим язиком трави. Сойка, що звила гніздо на версі сосни, прискалила око і уважно обстежила вершника, що спинив коня біля хати. Рута припала до вікна — він? Не він? Вершник посеред запліснявілої шиби гукнув просто в безлюддя щось по-німецькому, Рута здогадалася, що питає дорогу на Вижів.

Дзижчання мух у павутинні лісу, що бились об вершника, падали до кінських копит і спиналися знову жовтою шибою вгору, було монотонним і заспокійливим, але Рута спокою не відчувала. Воліла не озиватися. То був не він, не той, кого чекала. У старій хаті панувала напівтемрява, яка перетворювала кожен рух у безрух. Дорога на Вижів? Село, якого вже нема, або воно є, але не хоче з’являтися перед очима, зрештою, так само, як і сама дорога, що веде до нього, можна показувати ліворуч, праворуч, куди хочеш — вона може бути всюди і ніде.

І знову він щось вигукнув — либонь, чи є тут жива душа. Є, але що з того? Кінь гарцював під вершником, і пилюга зойкала під копитами та зблискувала на сонці дрібною лускою. А чому б і їй самій не стати вершницею, що шукає дорогу на Вижів? Авжеж — вершником на баскому коні в простір божевільний і дикий, у спінені водоспади, у вишкірені ліси, в зелені груди гір — мчати і мчати. Покинути цю темну сутінь, запах гною і молока, цілоденне сновигання по господарці, лугами, лісами. Бо хіба ж то її доля?

Вершник спішився, мухи шаленіли, кроки наближалися. Рута стиснула в руці великий ніж, яким тато колов свиней. Двері заскавуліли, смуга світла запалила долівку і ковзнула до протилежної стіни. Пригнувши голову, вершник зайшов до хати і став, чекаючи, поки очі призвичаяться до сутінків. Рута завмерла біля печі, вагаючись, що має робити — чи, скориставшись несподіванкою, кинутися просто на нього і — в двері, чи зачекати, поки звільнить прохід. Але вершник уже встиг її побачити і був неабияк здивований, що бачить саме дівчину та ще й саму. Він усміхнувся і щось сказав німецькою, Рута нічого не зрозуміла, але здогадалася, що йому забаглося тепер чогось більшого, аніж дороги на Вижів. Вона стиснула ножа і виставила його поперед себе. Вершник зробив кілька кроків, спритно увихнувся, перехопив її руку і відібрав ножа. Тоді вона схопила кочергу і з усієї сили хотіла опустити йому на голову, але вершник і тут виявився спритнішим, хоча кочерга таки зачепила його рамено, і він засичав од болю, а за мить копнув Руту попід коліно, то був дуже болючий копняк, Рута впала. Вершник схопив її за руку, перекинув на спину і притис до долівки обома руками, знову щось пролопотів і вдарив її по обличчю, але то було його помилкою, бо вона блискавично дряпанула його нігтями по щоці, цілячись в очі, аж кров проступила на місці подряпини. Вершник схопився за обличчя, а дівчина зірвалася на ноги й кинулася до дверей. Вершник піймав її за поділ сукні, потягнув до себе, дівчина пручалася, але він не відпускав, врешті йому вдалося обхопити її ноги і знову повалити на долівку. За це він поплатився й другою роздряпаною щокою, дівочі руки не підкорювалися, викручувалися, йому ледве вдалося заломити їх дівчині за спину, він навалився на неї і ногами розсунув її стегна, але коли вивільнив правицю, щоб задерти сукню, вона знову висмикнула руки і тепер уже вп’ялася нігтями йому в носа і губи, кров залила обличчя нападника, а дівчина ще й вкусила його за руку так, що він заревів, мов поранений звір, і втратив на мить володіння ситуацією. Рута скористалася замішанням, підігнула під себе ноги і вдарила його в пах, нападник звалився на спину, а вона підхопила кочергу і тепер уже таки поцілила його по голові. Вершник безпомічно схлипнув і завмер. Рута сіла на лаву і важко дихала, поправляючи обшарпану подерту сукню. Не знати, скільки б отак сиділа, якби не почула іржання коня. Чей же він голодний.

Вийшла з хати, розсідлала вороного і повела в сад, де буяла густа соковита трава, і прив’язала за задню