Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

— Ти справді хочеш поїхати з ними? — запитав він сумно.

— Так, я їду.

На його очі навернулися сльози, і я спробував його заспокоїти. Але мусив ще дещо зробити — залишити заповіт:

— Послухай, Отто, якщо я не повернуся додому до своєї дружини і якщо ти побачиш її знову, скажи їй, що я щодня, щогодини розмовляв із нею. Ти пам’ятаєш. По-друге, я кохав її більше, ніж будь-кого іншого. По-третє, нетривалий час нашого одруження переважує все, навіть те, через що ми тут пройшли.

Отто, де ти зараз? Чи живий ти? Що сталося з тобою після нашої останньої розмови? Чи знайшов ти свою дружину? І чи пам’ятаєш, як я примусив тебе завчити мій заповіт напам’ять — слово в слово — незважаючи на твої дитинні сльози?

Наступного ранку я вирушив із транспортом хворих. Цього разу підступу не було. Нас не відправляли до газових камер, ми насправді потрапили до відпочинкового табору. Ті, що оплакували мене, залишилися в місці, де голод був значно лютішим, ніж у нашому новому таборі. Вони намагалися врятуватися, але тільки підписали собі вирок. Місяці потому, після звільнення, я зустрів товариша зі старого табору. Він розповів мені, як він, табірний поліцейський, знайшов шматок людського м’яса, вирізаний із трупа. Він конфіскував його з горщика, у якому те готували. Почався канібалізм. Я залишив табір саме вчасно.

Чи не нагадує це історію про Смерть у Тегерані? Багатий і вельможний перс прогулювався в саду з одним зі своїх служників. Служник закричав, що він щойно помітив свою Смерть, яка погрожувала йому. Він благав свого пана дати йому найшвидшого коня, щоб він міг поквапитися до Тегерана, якого міг дістатися того ж вечора. Господар погодився, і прислужник помчав геть. Повернувшись до свого будинку, господар і сам побачив Смерть і запитав її: «Для чого ти лякала і загрожувала моєму слузі?» — «Я не загрожувала йому; я тільки висловила здивування, виявивши його тут, тимчасом як планувала зустріти його ввечері в Тегерані», — відповіла Смерть.

Мешканці табору боялися ухвалювати будь-які рішення та виявляти будь-які ініціативи. Це стало наслідком сильного переконання, що господарем людини є доля і не варто намагатися вплинути на неї будь-яким чином, а натомість слід лишити все напризволяще. На додачу існувала сильна апатія, яка цілком оволодівала в’язнями. Інколи потрібно було зважуватися на блискавичні рішення, рішення, від яких залежало життя або смерть. В’язень дозволяв долі зробити вибір замість нього. Ця втеча від відповідальності ставала очевидною, коли в’язень мав ухвалити рішення про спробу втечі. У ці хвилини, коли треба було зважитися — а це завжди були лічені хвилини, — він зазнавав пекельних тортур. Чи повинен він спробувати? Чи мусить ризикувати?

Я також досвідчив ці муки. Із наближенням фронту втеча стала можливою для мене. Мій колега, який мусив відвідувати бараки поза табором для виконання своїх службових обов’язків, хотів утекти й узяти із собою мене. Під приводом потреби в консультації щодо слабкого, чия хвороба потребувала поради спеціаліста, він вивів мене із собою. Поза табором член руху іноземного опору мав забезпечити нас документами й одягом. У останню мить виникли якісь технічні ускладнення, і ми були змушені повернутися до табору. Ми скористалися цієї можливістю, щоб забезпечити себе провізією — кількома гнилими картоплинами — і знайти наплічники.

Ми проникли до барака жіночого табору, який стояв пусткою, тому що жінок вивезли до іншого табору. У бараку був неймовірний безлад; було очевидно, що чимало жінок скористалися нагодою і втекли, залишивши по собі розкидане лахміття, солому, зіпсуту їжу й розбитий посуд. Деякі миски були ще в досить доброму стані і могли б нам придатися, але ми вирішили не брати їх. Ми знали, що їх використовували не тільки для їжі, але й також для миття і як нічні горщики. (Існувала сувора заборона тримати будь-який посуд у бараку. Однак дехто порушував це правило, особливо тифозні, які були надто кволими, щоб вийти надвір навіть із допомогою.) Поки я стояв на сторожі, мій товариш вдерся до барака і невдовзі повернувся із рюкзаком, який сховав під курткою. Потім ми помінялися місцями і увійшов я. Порпаючись у смітті, я знайшов наплічник і навіть зубну щітку, але раптом побачив серед залишеного мотлоху жіноче тіло.

Ми повернулися до свого барака зібрати пожитки: миску для їжі, пару подертих рукавиць, «успадкованих» від померлого тифозного хворого, і кілька клаптиків паперу, списаних стислими нотатками (на яких, як я вже згадував, почав відновлювати рукопис, загублений в Освенцимі). Я востаннє обійшов своїх пацієнтів, які лежали впритул на гнилих дошках уздовж стін барака. Я підійшов до мого єдиного земляка, котрий був на порозі смерті і чиє життя я відчайдушно намагався врятувати попри його стан. Я мав намір приховати свій намір тікати, але товариш, здається, здогадався, що щось не так (можливо, я виглядав трохи знервованішим, ніж зазвичай). Кволим голосом він запитав мене: «Ти також утікаєш?» Я заперечив, але мені було нестерпно уникати його сумного погляду. Закінчивши обхід, я повернувся до нього. Знову ж таки, мене зустрів безнадійний погляд, у якому вбачалося обвинувачення. Неприємне відчуття, що охопило мене, коли я погодився втікати з товаришем, посилилося. Раптово я вирішив ще раз узяти долю в свої руки. Я вибіг з барака і сказав товаришу, що не зможу піти з ним. Щойно я категорично повідомив йому, що вирішив залишитися з моїми пацієнтами, прикре відчуття залишило мене. Я не знав, що готують для нас прийдешні дні, але відчував внутрішній спокій, якого не досвідчував раніше. Я повернувся до барака, усівся на дошці коло ніг мого земляка і спробував заспокоїти його; потім побалакав з іншими, намагаючись полегшити їхні лихоманкові марення.

Надійшов наш останній день у таборі. Коли фронт почав наближатися, майже всіх в’язнів гуртом перевезли до інших таборів. Влада табору, капо і кухарі повтікали. Цього дня оголосили наказ про масову евакуацію табору до заходу сонця. Навіть кілька останніх в’язнів (хворі, кілька лікарів і «медбратів») повинні були виїхати. Уночі табір мали спалити. Опівдні вантажівки, вислані за хворими, ще не з’явилися. Натомість ворота табору несподівано зачинили і по периметру огорожі з колючого дроту розставили охорону. Здавалося, що в’язні, які залишилися, були приречені згоріти разом із табором. Ми з товаришем вирішили втікати вдруге.

Нам наказали поховати трьох мерців за огорожею з колючого дроту. Ми двоє були єдиними в таборі, хто мав достатньо сили, щоб зробити це. Усі інші лежали виснажені гарячкою і лихоманкою в кількох бараках, які досі використовувались. Ми розробили план: разом із першим тілом ми мали винести наплічник мого товариша, заховавши