Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

Звіти українського підпілля із Західної України також фіксують поступове розширення польського руху опору з кінця 1941 р. «В останніх місяцях 1941 р., ― читаємо тут, ― існували деякі зовнішні сліди діяльності польської підпільної організації. В грудні польська підпільна організація проявила себе низкою чинних виступів. Були переведені саботажі (залізнична катастрофа під Тернополем, підпали скирт і складів збіжжя, напади на магазин і склади зброї) (Львів, Перемишль), військові спільні вправи (Золочівський повіт), розкинено в Тернополі протинімецькі летючки, розкопали могилу слави (Милотиц ― Золочів), здирано українські прапори і їх збещещено (Новосілки ― Золочів)».

Отже, уже перші прояви діяльності польського підпілля були відверто антиукраїнського характеру. Подальше розгортання активності супроводжувалося зростанням антиукраїнських настроїв, які згодом вилилися в конкретні виступи. Переломним став 1942 р., коли польське та українське підпілля перейшли до активної збройної боротьби проти німецьких окупантів та між собою.

Погіршення польсько-українських відносин легко відзначити за документами того часу, незалежно від того, польські вони чи українські. В «Огляді суспільно-політичного життя за місяць квітень 1942 року», підготовленому українськими підпільниками, читаємо про ситуацію в Галичині: «Відносини на польсько-українському відтинку не те що не змінилися на краще, а, навпаки, порівняно зі станом другої половини 1941 р., сильно погіршилися. Польська вулиця, як і давніше, має голос, і вона визначає лінію політики провідних кругів польської громадськості в українській справі, польська вулиця має просте нескомпліковане наставлення, вбите їм в голову ідеольогами Польщі: “На гак гайдамаків”».

Повідомлення від лютого 1942 р. з Волині теж містить інформацію про зростання діяльності польського підпілля та його антиукраїнську спрямованість. «На Північно-Західних Українських Землях поляки проявляють щораз більшу активність на всіх ділянках життя. Пхають всюда до господарських установ та стараються мати там керівні становища, щоб відтак мати змогу усувати українців від праці, а на їх місце набирати поляків. Подекуди захопили деякі пости на залізниці, у лісовій господарці, частинно пошту й млини. У боротьбі з українцями поляки послуговуються переважно провокацією, донощицтвом, хабарями. /.../ У Володимир-Волинській окрузі поляки зорганізували 22 січня «погром». На брамах повалених домів появились навіть написи: «Прєч з нємцамі і Україном» [10]».

Зростання антиукраїнських позицій відзначають не лише українські підпільники, а й польські спостерігачі. У рапорті про настрої польського суспільства від липня 1942 р. читаємо: «Згідно з думкою політичного діяча, який цього тижня повернувся з відрядження із Львова і сам походить зі Львова, 96 % політично свідомого польського суспільства відчуває ворожі настрої стосовно українців, притому ворожість зростає. На це не впливають ні рівень освіти (професор вищої школи чи робітник), ні політична орієнтація. Із захопленням розповідають про способи ліквідації української «меншості» після переможного закінчення війни. Найпопулярнішою є концепція передачі їх більшовикам».

В аналітичному документі про стан взаємин між обома народами генерала Стефана Ровецького для штабу Верховного головнокомандувача польських збройних сил у Лондоні вказано: «Зрозуміння необхідності польсько-українського компромісу по обидва боки є ще слабким. Українці надалі використовують кон’юнктуру для творення доконаних фактів: зміцнюють свої активи за рахунок поляків. З польського боку переважає бажання відплати за зазнані образи і бажання усунення у відповідний момент активності українського елементу, щоб вже назавжди позбутися небезпеки».

Українські документи наголошують на великій кількості поляків в окупаційній адміністрації, використанні її у протистоянні з українцями. Аналогічні дані про українців є в польських документах. І, схоже, обидва джерела подають достовірну інформацію. Врешті, це розуміли і представники німецької влади, один з яких писав: «Неблагонадійні для нас елементи з різних національних груп використовують німецьку адміністрацію для міжнаціональної боротьби один з одним. Місцями трапляються випадки, коли, наприклад, сільський староста, якщо він поляк, зловживає своїм становищем супроти українців, або, якщо він українець, то робить те ж саме проти поляків».

Тобто українці і поляки вдалися до звичної для попередніх періодів бездержавності обох народів практики використання окупанта у протистоянні із суперником.

  Холмщина—42. Початок Другої польсько-української війни

Радикалізація настроїв в обох громадах на фоні зростання жорстокості німецької окупаційної політики та активної підготовки до збройного спротиву врешті призвела до перших польсько-українських сутичок, що згодом переросли у повномасштабне збройне протистояння. Неможливо однозначно відповісти, хто перший вбивав чи хто перший зазнав жертв. Початок у таких конфліктах завжди губиться в сотнях різних фактів чи їхніх пояснень. Та, напевно, і не могло бути одного початку в такому масштабному зіткненні. Мабуть, було кілька подій, які кожна зі сторін вважала відправною точкою у цій війні.

Найкритичніша ситуація 1942 р. склалася на Холмщині. Подразнювальну роль у розпалюванні тут конфлікту відігравала свіжа пам’ять про недавні довоєнні суперечності між українцями й поляками, у першу чергу знищення православних церков.

Не менш дражливими були й актуальні події, що відбулися після початку Другої світової війни. Активна діяльність українських організацій, присутність українців у місцевих адміністративних органах спричинила різко негативну реакцію польського підпілля, яке вважало, що ця робота має на меті усунути поляків та польські впливи. Тому вже перші польські виступи проти німецьких окупантів були спрямовані також проти українських активістів, яких поляки трактували як колаборантів. Серед перших жертв ― відомі діячі українського національного руху, люди, що були громадськими авторитетами й обіймали посади війтів, місцевих урядовців, поліцаїв чи комендантів. Важко навіть сьогодні дати оцінку такій діяльності польського підпілля ― чи була вона антиокупаційною, чи все ж антиукраїнською? Мабуть, поляки вбачали її у першому варіанті, українці ж натомість однозначно сприймали в другому. «Полякам легше було страчувати українських колабораціоністів, ніж німців, — пише з цього приводу американський дослідник Тімоті Снайдер, — оскільки такі дії навряд чи спровокували репресії проти польського цивільного населення з боку німців. Тим очевидніше, що для польського руху опору було набагато легше переслідувати українських колабораціоністів, аніж своїх земляків».

Ще одним важливим елементом, який посилював напруження в цьому терені, було насичення його різноманітними напівполітичними-напівкримінальними угрупованнями, які в документах Українського центрального комітету називають бандами. Ось як чиновник цієї установи визначає причини цієї проблеми: «Літом 1941 р. заложені на Холмщині і Підляшші, а передовсім самому Холмі, Володаві і Замостю табори для полонених більшовицької армії. В таборах в м. Холмі перебувало постійно понад 100 тисяч полонених. З таборів до 15 листопада звільняли масово полонених українців, котрі просто з таборів пішком вертали домів. Полонені інших національностей втікали з таборів, число втікачів очеркується на тисячі /…/. Головно в склад їх входять втікачі з таборів полонених і місцевий бандитський елемент, до них долучуються комунізуючий місцевий елемент польсько-український в невеликій кількості, керівну роль грають політичні чинники більшовицькі, котрі могли прийти для організації банд, або кращий елемент з утікачів і в кінці люди з тайних польських організацій». На доказ останньої висловленої тези автор повідомлення відзначає суттєву різницю у ставленні банд до представників різних національностей. «Часто буває, — пише він, — що, оставляючи в спокою польські кооперативи, учителів і священиків, в тих самих місцевостях доконують нападів на українські кооперативи, священиків, учителів /…/. В знаних нам випадках, нападаючи на польські станиці, польських поліцистів роззброювали, українських мордували».

Перші вбивства власне українських активістів почалися ще наприкінці 1941 р. Зокрема, в повідомленні УДК є інформація про вбивства 8 листопада 1941 р. в селі Корчмин Петра Самійла та Івана Бондарчука, активіста Українського освітнього товариства (УОТ) та скарбника місцевої кооперативи. 22 листопада невідома польська банда вчинила напад на українське село Василів Великий, під час якого