Читати книгу - "Родаки"

Баба, не довго думаючи, підтягнула козу до начальника, задерла їй хвоста і, тикаючи пальцем в опухлу козячу сідницю, прокоментувала:

— Видите, прямо в дітородний орган чоботом попав. Після такого акту насильства я не гарантіруву, що моя цімборка коза може і дальше беременіти. Поникайте[35], поникайте ближче, — почала баба заохочувати начальника, підтягуючи козячий зад тому мало не під ніс.

— Пане майор, ідіте сюда, — вуйко відтягнув начальника і щось пошепотів.

Майор почухався за потилицю, рудо-червоний сміх аж палахкотнув на його обличчі.

— Вопрос с хуліганом ми решім, — сказав майор. — А с козой, єслі она сільно травмірована, тоже решім. Продайте єйо мнє на шашлик.

— Шо?! Шо-шо?! — отетеріла баба.

— Завтра в меня юбилєй, вот і продайте козу на шашлик. Знаєте, какая вкуснятіна вместє с барашком.

Світ одразу померк у свідомості Фіскарошки: Танкістку, її найдорожчу у світі подругу-цімборашку, її сей вонячий руський цап хоче на шашлик!

— Та тото так, пане, ви ся сміхуєте… над… над… двома бідними сиротами, — мовила тихо Фіскарошка, відчуваючи, як вогонь праведного гніву, що загорівся в ній десь нижче пупа, підбирається все вище і вище, грозячи спопелити світ. Вона навіть відчула, як од того вогню починають під п’ятами тліти і нестерпно пекти підошви кованих солдатських черевиків, які під кінець війни їй вдалося видурити за півлітру від німця.

— Ну раз у нєйо іспорчен дєтородний орган, то какая польза із тварі? — стенув начальник плечима.

— А якщо, пане генерале, у вас буде іспорчений дітородний орган, то вас тоже на шлик… на шмик… шашлик-гаплик! — заверещала баба і з усієї сили грубим солдатським черевиком втеліжила начальника міліції межи ноги… перебачте на слові, прямо в яйця.

Той вирячив од несподіванки очі, притьмом схопився обома руками за вдарене місце і, присівши, несамовито заскиглив од нестерпного болю.

По великому блату — і то тільки завдяки неймовірним старанням Пірата — велика цімборашка кози Танкістки моя баба Фіскарошка склопотала всього-на-всього п’ятнадцять діб темниці. Бабу постригли наголо, як руського вояка і, аби задарма не переводила на нарах державний харч, всунули в руки мітлу і дали «лікувальну» путівку. Фіскарошка майже два тижні підмітала вулиці Мукачева, час од часу передаючи нам через односельчан «прівєти». Дні, проведені там, не пройшли для баби марно. Вона навчилась дуже смачно крити всіх і вся російським матом, а також крутити перед носом ближніх запашні і неперевершені дулі.

Це, мабуть, єдине благо, чи, вірніше, багатство, яке дала совєтська власть моїй бабі: немилосердно матюкатися і пекти колоритні дулі, дуже схожі на обличчя наших рідних, близьких і знайомих. А ще після Фіскарошчиного п’ятнадцятиденного «курорту» в діда Соломона з’явився афоризм, який я і собі взяв у житейські мандри: «Якшто до власти ставитися дуже серйозно, челядина має нещастя спитися раньше строку і достати білу горячку по повному».

…Отож дід Соломон і дістав тепер замість півдеци самогонки — свата Наполійона під ніс в образі бабиної дулі. Він ще довго пихтить, як мокрі дрова у печі, а потім, не придумавши нічого мудрішого, мовить:

— От прийдемо ми, Марько, ниськи до Микули на гостину, а я тебе там і не вгощу, і силувати не буду!

— Ой, так я, Мішку, настрахалася, як кобила, коли воза переверне, — у відповідь баба.

Тим часом на дворі починає все більше розвиднятися.

Кожен ранок у нашому сімействі нагадує останні години Помпеї або початок нового дня на Ноєвому ковчезі — все навкруги немилосердно верещить, мукає, гавкає, мнявкає, брязкотить, хрюкає, грюкає, квилить… матюкається і б’ється.

— Мамко мої солодкі, спасайте, Черчіль хоче ня забити! — йойкає тітка Маргарита, тікаючи з комори від вуйка Василя на прізвисько Черчіль.

— Мамо, на мою веру, уб’ю тринькаву пасульнячку! — вривається за тіткою Черчіль і, доки Маргарита ховається за спиною баби, встигає її ще смачно погостити чоботом по хребту.

— Що ся, діти, стало? — застеляє баба тітку Маргариту.

— Ви представляєте, мамо, гнидава босорканя підробила ключ до мого сундучка і вночі з’їла всю солонину! — ледь не плаче вуйко і, доки баба схиляється, вмудряється чоботом влупити Маргариту ще й по голові.

Та, ховаючись за спину баби, верещить, що то не вона, і сама звинувачує Черчіля, ніби той позавчора вкрав у неї півлітрову банку маринованих оселедців… і з’їв, навіть не подавившись.

На східцях хати гірко заливається сльозами молодша тітка Єлизавета: якась нечиста сила в неї вночі теж з’їла бутерброд із свинським жиром і лекваром[36], а також вкрала два карбованці.

У цей час у сіни, втікаючи від пса, влітає мацур Шоні, зачеплює відро із свіжим молоком, і по земляній долівці ніжно стелиться біле шумовиння. Мацур, перелякавшись, вистрибує на горище, а звідти, перестрашено кодкодячи, вилітають кури і гепаються в горшки з їжею. Далі зриваються і, б’ючи й перекидаючи посуд, випорхують на двір. А там уже бик Берія, задравши хвоста, ганяється за свинями, що нахабно вихлебтали його помиї.

Ось приблизно такі ідилічні сімейні картини щоранку відбуваються в нашому обійсті. До повного щастя тут не вистачає тільки мого нянька. Вони, мали би дольку, починаючи із півночі, в цей час уже здійснили кілька партизанських рейдів на колгозну територію — за виноградом, картоплею і кукурудзою.

Безперечно, найсвітліше в цій ранковій ідилії — я. Лежу, скоцюрбившись невинно в ліжку, янгольськими очима дивлюся на ранкову веремію і невимовно від того страждаю, але мовчу. А що тут говорити, коли і Черчільова солонина, і Маргаритині оселедці, і Єлизаветині бутерброд та гроші — то все справа моїх рук. І вчинено все так талановито, що нікому й на гадку не спаде звинувачувати бідну дитину.

По якомусь часі, коли вся живність, що мукає, мекає, хрюкає, мнявкає, лається, матюкається і б’ється, розлітається по ділах праведних і грішних, баба підходить до ліжка, ніжно гладить мене по мудрій голівці і мовить:

— Митьку, вставай, будемо ладитися на гостину в Лавки до Микули.

Хоч і прокинувся вже давно-давно і спостерігав за всіма родинними спектаклями, але вдаю, що ще сплю і невдоволено буркаю:

— Вічно ви з тими гостинами. Надоїло!

А сам мислю: «Не приведи, Божіньку, аби лиш не передумали».

— І мені надоїло, — підтакує жалісно дід Соломон. — Жити із цією старою трінькашкою[37] надоїло.

— Та налийте вже дідові тоті нещасні півдеци, — прошу бабу, бо Соломон і насправді такий нездалий, ніби його всю осінь з коноплями в намулі мочили.

Баба таки зжалюється, наливає йому погарчик слив’янки і каже:

— Лем, дякуючи тобі, Митьку, наливаю. Пам’ятай мою доброту. Коли будеш нести