Читати книгу - "Іловайськ. Розповіді про справжніх людей"

гора кишок. Швидше за все, розбили їх напередодні, розвалили всіх, хто йшов перед нами, але запаху пороху ми чомусь не відчували. Там поля, і дороги практично не видно, після обстрілу все випалено, двадцять сантиметрів попелу, а вони все кладуть свої міни – то там вибухи, то там, пристріляли всі дороги, ось і довбають. А ми п’ять хвилин їдемо – п’ять хвилин поливаємо водою бензонасоси.

– Дали шкарбани булки розвозити по сільпо – тримайте, хлопці, воюйте! Казав же їм: давайте нормальні машини! – лається Автобус, у нього через попіл і землю вичавний підшипник заклинило. Дуже нервує, відчуває свою відповідальність. – Військовий «камаз» витримує 15 хвилин після дірки в колесі, компресор повітря докачує, борти броньовані, стрілецькою зброєю не дістанеш, а чимось важким ще влучити потрібно. А що ми? У мене в кузові, окрім нас двох, ще дванадцять чоловік і повний боєкомплект! Зловимо хоч із пістолета кулю в ящик – і все, розлетимося, як хлопавки!

Дорога така, що на задушевні розмови не налаштовує, потрібно вперед дивитися і по сторонах поглядати – куди їхати, де ворог. Але говорять.

– А знаєш, я до війни практично комуністом був, – Автобус веде вантажівку впевнено, відчувається рука майстра. – За Росію страшенно переживав, та й брат у мене там живе, у Владику. Я Путина ідеальним керівником вважав, а тепер я його, як би це… ненавиджу, напевно. Ти на Майдані, Академік, стояв?

– І на Майдані, і на Груші.

– А я на Майдан зі сторони дивився. Не вірив я в ці розмови про здачу України. Але коли Крим віджали, стало зрозуміло, куди воно хилиться. Місця собі не знаходив…

– А тепер?

– А тепер знайшов – ось моє місце, за цим бубликом.

Стали на перехресті – не дуже зрозуміло, куди далі рухатися: і туди правильно, і сюди начебто правильно. Стали дзвонити Ашоту – немає зв’язку. Години дві вже пройшло, як виїхали. Якщо не більше, час так дивно плине: то конякою скаче, то тягнеться, як жуйка. Нарешті, незрозуміло якою дорогою, але Автобус вивіз нас до Кутейникового, пам’ятник йому поставити. Зупинив свій «шишарик», зістрибнув на землю і сказав, що далі першим не поїде:

– У командирів карти є, хай вони і ведуть колону.

З усіх машин до головної підтягнулися сержанти і офіцери – вирішувати, що робити далі, куди їхати.

Академік же висунув у вікно свою біляву голову і якимсь дивним голосом сказав:

– Хлопці, ми Серьогу Кабана в лікарні забули.

У майора Буряка, здається, у цей момент навіть вуса дибки встали.

– Як забули?! – хоча сам чудово розуміє, як саме – просто в метушні у всіх із голів повилітало, що товариш наш у лікарні залишився. Тяжкопоранений, до того ж, товариш.

– Проклацали ми Серьогу, мужики…

– Твою мать!

– Ей, а де беха наша поділася? Ніхто не бачив?

– Та вона начебто праворуч за посадкою завернула біля розбитої колони, а ми ліворуч пішли. Рація, б…, не відповідає, шипить тільки!

– Ну як так можна воювати?!

Ну, якось воюємо. Тільки дійсно незрозуміло, з ким саме: вони нас бачать, над головами безпілотники дзижчать, не замовкаючи, а ми перед собою лише випалені поля бачимо і чорний пил. І людські останки. Коли вітер дме в наш бік, попіл залітає у відкриті вікна автомобілів, осідає на обличчі, руках, одязі. Відводимо очі від страшних картин: з чорних огарків стирчать білі, як цукор, людські кістки; об’їжджаємо згорілі машини, бетеери, бехи, все розвернуте, розбите, обпечене. Метал, який повинен захищати, став крематорієм.

Колону тепер веде майор Буряк. Він мав рацію щодо своєї карти і власних здібностей – то туди заїхали, то туди – вже пізній вечір, а ми все крутимося на одному місці.

Нарешті наважилися в село заїхати, Осикове, у мешканців дорогу запитати. Зустріли діда:

– Тут ваші хлопці є, українські, – каже. – В погребах ховаються. – І дорогу, як на Тельманове правильно проїхати, показав. Сподіваємося, що правильно. Але треба ж, як завернув: «Ваші хлопці, українські», – ніби сам він із Кабо-Верде.

Зібрали ми по погребах чоловік двадцять збройників. Тіні, а не люди: 51-ша бригада, 93-ша. Автобус до Академіка в кабіну хлопчину підсадив років двадцяти, хотів розпитати, що та як, але той лише та сказав, що його Льохою звати, і їх шестеро зі штурмової роти зі ста вісімдесяти живими залишилося. Їхав хлопчина і великими сірими очима дивився вперед. На вибухи не реагував, на стрілянину не реагував, лише на тишу (можливо, і була правда в словах старого прикордонника Карацупи, хто його знає) – тремтів весь, беззахисний, як немовля. Бог знає, що йому довелося пережити.

І тут раптом із путівця ліворуч виїжджає наша беха, що загубилася, – жива-здорова, навіть український прапор на вітрі майорить. Виявилось, коли вони помилково завернули не в той бік, то хотіли зрізати кут через поле, але тільки розвернулися через посадку – стоять на перехресті два російських бетеери. Москалик висунувся з люка і запитує:

– Ей, зьома! А чо ти з українським прапором мотаєшся?

– Так ми ж по українській території їздимо! Був наказ замаскуватися, – не розгубилися наші.

– А нам нічого не сказали. От б…! У вас зайвого немає? – дивно, але в бесі ще один прапорець знайшовся, здається, туди склали всі прапори з застави. Під’їхали ближче, не зупиняючись, кинули на броню росіянам український прапор і на всій швидкості понеслися світ за очі. Так і проскочили. Пощастило. А десь біля Кутейникового на перехресті залишився стояти російський бетеер, на якому майорить український стяг.

Якось одразу разом із сутінками нас накрила дика втома, у посадках почали ввижатися ворожі танки; такі дивні напівгалюцінації. Не можна сказати, що ми відчували страх або ненависть, горіли бажанням вступити в бій або припинити це все негайно, втекти, сховатися вдома – швидше, переважали фонова тривога і рефлекси самозахисту, а страх – хіба що від невизначеності: як далеко зайшли росіяни? Що відбувається? Це вже справжня війна почалася чи поки що ні? Що буде далі? Чи взяли вони Маріуполь?

– Дивися, Автобус, бехи стоять! – тихо кричить Академік, показуючи вперед, на перехрестя, прикрите деревами. – Зброю до бою! – передає сигнал по рації. – Гальмуй!

– Пізно зупинятися, їдемо!

Проїжджаємо, а це всього лише гілки і тіні, а здалеку здається, що беха стоїть. Сміялися. І лише Льоха не сміявся, тільки краєчки губ тремтіли. А потім і нам стало не до сміху. Бачимо виразно – стоять російські танки, п’ять або шість штук Т-72, ті самі, модифіковані, бурчать, і мінометна батарея, буквально за триста метрів уздовж дороги. Окопалися, зброя напоготові,