Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

«Все гаразд», - відповів Біллі. Він і справді думав, що все гаразд. Він ніяк не міг згадати її імені.

«Як так, що всі тебе називають не Вільям, а Біллі?»

«Так краще для бізнесу», - відповів Біллі. І це була правда. Його тесть, власник і засновник Вищої школи оптометрії в Іліумі, який дав йому цю практику, знав, як треба просувати свій бізнес. Він порадив Біллі представлятися своїм клієнтам як Біллі, бо саме так це їм'я їм надовго запам'ятається. А оскільки дорослі рідко називають себе дитячими іменами, це додасть йому шарму. Почувши таке ім'я, люди одразу сприймали його як свого друга.

* * *

Десь там також була та ганебна сцена, в якій люди висловлювали своє презирство до Біллі і тієї жінки, а тоді він якось опинився в машині і ніяк не міг намацати кермо.

А йому конче треба було знайти те кермо. Спочатку він навмання порозмахував руками, але кермо десь зникло. Тоді він почав його шукати методичніше, щоб кермові не було де сховатися. Він завалився на ліві двері і дослідив кожен сантиметр панелі. Керма ніде не було. Він посунувся праворуч на п'ятнадцять сантиметрів і поновив пошуки. Нарешті він допхався до правих дверей, але, як то не дивно, керма так ніде й не намацав. Він зробив висновок, що, безумовно, хтось його поцупив. Це довело його до повного сказу, й він вирубався.

А повна відсутність керма мала дуже просте пояснення: Біллі зосліпу заліз на заднє сидіння.

* * *

І тут хтось так різко трусонув Біллі, що він прокинувся. Він все ще був напідпитку і далі обурювався тим, що хтось так підступно вкрав його кермо. І тут він знову опинився на війні, в тилу у німців. Його тряс і торгав Роланд Вієрі. Він схопив Біллі за барки і з усієї сили довбанув його об стовбур дерева. Потім він потягнув його на себе і загилив у напрямку, в якому той сам би мусив рухатися.

Біллі зупинився і похитав головою. «Ви йдіть», - сказав він.

«Шо?»

«Йдіть собі далі без мене. Я й сам якось».

«Сам шо?»

«Я і сам можу».

«Йо-ма-йо, я зараз від тебе виблюю!» - сказав Вієрі крізь п'ять шарів змокрілого і обважнілого шарфа, який для нього сплела мати. Біллі ще жодного разу не бачив обличчя Вієрі. Коли ж він намагався його собі уявити, то перед ним завжди виникав образ жирної жаби з акваріума.

Вієрі півкілометра копав і торгав Біллі. Розвідники чекали на них на кризі між берегами замерзлої річки. Вони почули собачий гавкіт. Вони також чули, як між собою перегукувалися люди, немов мисливці, які вже точно знали, де ховається їхня здобич.

Річка була вузька, але її береги були такі високі, що дозволяли розвідникам стояти у повен зріст, не боячись, що їх можуть помітити. Біллі, спотикаючись об корчі і хитаючись на всі боки, доплентався до річки. Слідом за ним скотився Вієрі, на якому все клацало, брязкало і парувало.

«А ось і він, хлопці, - сказав Вієрі. - Йому не хочеться жити, але ми його примусимо. Й коли ми звідси виберемося, я вам кажу, він по гроб жизні буде вдячний нам, трьом мушкетерам, за те, що ми врятували йому життя». І це був перший раз, що розвідники почули, як Вієрі називає себе і їх трьома мушкетерами.

А тим часом Біллі Піліґрім, стоячи на скутій кригою річці, відчув, як він безболісно перетворюється на пару. Якби всі йому тепер дали трохи спокою, йому багато не треба, то він би більше нікому з них ніколи не докучав. Він би вийшов весь парою, здійнявся б вище дерев, і вони б його більше не побачили.

Десь знову загавкав великий собака. Собачий голос, посилений страхом, лісовою луною і покладами зимової тиші, дзвенів, як важкий мідний ґонґ.

Вісімнадцятирічний Роланд Вієрі пропхав свою тушу між розвідниками і лапами обхопив кожного з них. «Ну, який буде наступний крок трьох мушкетерів?» - запитав він.

А тим часом Біллі Піліґрім поринув у солодке марення. Там на ньому були білі, теплі й сухі шпарпетки з м'якої вовни, і він ковзав по підлозі бального залу. Тисячі аплодували йому. І це не була якась подорож в часі. Такого з ним ніколи не бувало і не могло бути. Це була передсмертна агонія юнака у мокрих, набитих снігом черевиках.

Один із розвідників перехнябив голову, бо його плювок ніяк не хотів відчепитися від нижньої губи. Нарешті, слина приземлилася на сніг. Те саме зробив і другий розвідник. Вони якийсь час мовчки чудувалися з того, яким незначним буває слід плювка на снігу та в історії. Обидва вони були ладні і невеликі на зріст. Їм не раз вже доводилося блукати в тилу у німців, і завжди було однаково: вони рухалися, немов лісові почвари, у повному жасі, який, разом з тим, пхав їх далі, кожен їхній вдих і видих міг бути останнім, і тому всі рішення вже приймалися не головою, а спинним мозком.

Вони виборсалися з м’яких обіймів Вієрі і сказали йому, що всім буде тільки краще, якщо вони просто підуть і здадуться німцям. Розвідники більше не збиралися на них чекати.

І, не витрачаючи зайвих слів, вони покинули Вієрі і Біллі на кризі безіменної річки.

* * *

А Біллі Піліґрім все ще ковзав у своїх товстих шкарпетках, витіваючи такі піруети, які для більшості були б немислимі, наприклад, потрійний аксель, гідроспіраль, перехресний більман і тому подібне. Оплески не вщухали, хіба що їхня тональність трохи змінилася, бо Біллі з марень перемкнувся на подорож у часі.

Біллі припинив ковзати і опинився в китайському ресторані в місті Іліумі, в штаті Нью-Йорк. Була осінь 1957 року, якраз по обіді. Біллі стояв за трибуною, і члени клубу «Іліумські леви», до якого він належав, вітали його бурхливими оплесками. Його щойно обрали президентом цього клубу, і він мав виступити з промовою. Від страху йому відняло мову, це мусила бути якась жахлива помилка. Ще трохи і всі ці заможні й поважні члени клубу побачать, що вони обрали повне нещастя. І вони почують його тоненький голос, той, який у нього був на війні. Він сковтнув слину, бо знав, що на місці резонатора в нього стояла свистулька, вирізана з вербової гілочки.