Читати книгу - "Делілло Дон. Зеро К"

Усе стенмарківське.

Це була їхня естетика відлюддя і потайності, усі елементи, які я виявив такими моторошними і безтілесними. Порожні зали, кольорова палітра, кабінетні двері, що прочиняються або не прочиняються до кабінету. Подібні до лабіринтів миті, час призупинено, вміст притуплений, брак пояснення. Я подумав про кіноекрани, що з'являлись і зникали, німі фільми, манекени без облич. Я подумав про свою кімнату, її неприродну пересічність, нідеяковість, задуману і спроектовану як саме таку, і кімнати, як ця, може, п'ятсот або тисячу, і уявлення про це знову змусило мене почуватися здрібнілим у невиразності. І мертвим, а може й мертвим, чи якими вони там були, кріогенно мертвими, виструнчившись у своїх капсулах. Це було саме мистецтво, ніде як саме тут.

Брати перемінили спосіб звернення, говорячи не до записувальних пристроїв, а безпосередньо до дев'яти чоловіків і жінок у публіці.

— Ми провели тут шість років, неперервно, занурені в нашу роботу. Потім подорож додому, коротка, проте задовільна, і відтоді — туди-назад.

— Коли настане час.

— Є певна неминучість у цих словах.

— Коли настане час, ми, урешті-решт, виїдемо з нашої безпечної північної домівки до цього пустельного місця. Старі та кволі, кульгаючи й човгаючи, щоб наблизитися до остаточного розрахунку.

— Що ми тут знайдемо? Обіцянку, певнішу за потойбіччя світових інституціоналізованих релігій.

— А нам потрібна обіцянка? Чому б просто не померти? Бо ми — люди, і ми чіпляємося. У цьому випадку не за релігійну традицію, а за науку теперішнього і майбутнього.

Вони говорили спокійно і приязно, із глибшою взаємністю, ніж під час попередніх обмін репліками, та жодного сліду хизування. Публіка завмерла, цілковито несхитна.

— Готовий померти не значить охочий зникнути. Тіло і розум можуть нам сказати, що вже час облишити цей світ. А ми все ж таки будемо чіплятися кігтями, хапатися і дряпатися.

— Два естрадних коміки.

— Зачинені у склоподібній речовині, перероблені клітина за клітиною, чекаючи свого часу.

— Коли час настане, ми повернемося. Ким ми будемо, що знайдемо? Сам світ, десятиліття геть, думає про це, раніше чи пізніше. Не надто легко уявити, що там буде, краще чи гірше або, повністю перемінившись, ми будемо вкрай здивовані, щоб судити.

Вони говорили про екосистеми майбутньої планети, теоретизуючи — оновлюване довкілля, спустошене довкілля — а потім Ларс підняв обидві руки, сигналізуючи про перепочинок. За якусь мить публіка збагнула перехід, зате незабаром кімната поринула в мовчання, Стенмаркове мовчання. Самі брати порожніми очима витріщилися прямо перед собою.

Стенмаркам було трохи за п'ятдесят, осьде я їх помістив, такі тонкошкірі та бліді, що розгалужені сині вени видніли на тильній стороні їхніх рук, навіть звідти, де я стояв. Я вирішив, що вони вуличні анархісти ранньої доби, тихцем віддані складанням змов місцевих бешкетів чи більших повстань, усі оформлені їхньою художньою майстерністю, а потім я завважив, що задаюся питаннями, чи вони одружені. Так, на сестрах. Я побачив, як вони гуляють лісовою місциною, усі четверо, брати попереду, потім сестри попереду, родинний звичай, гра, відстань між парами безпристрасно виміряна і дбайливо підтримувана. У моїй напівбожевільній уяві вона мала бути п'ять метрів. Я підкреслив, що вимір у метрах, а не у футах чи ярдах.

Ларс опустив руки, пауза закінчилася, близнята продовжили виступ.

— Хтось із вас, може, теж сюди повернеться. Щоб стати свідками переходу своїх близьких. І, звісно, ви вже розміркувалися про те, на що міг би скидатися такий перехід для вас, одного дня, для кожного з вас, коли настане час.

— Ми розуміємо, що дещо зі сказаного нами тут сьогодні може й подіяти як стримувальні засоби. Це нормально. Це проста істина наших планів на майбутнє. Але зробіть це. Подумайте про гроші та безсмертя.

— Ось ви, зібрані, скликані. Хіба ви не цього очікували? Спосіб позиватися на власний міф. Віковічне життя, приналежне запаморочливо багатим.

— Королям, королевам, імператорам, фараонам.

— Це вже не дражливий шепіт, що ви чуєте уві сні. Це справжнє. Можете поміркувати про щось поза богоподібним доторком пучок мільярдів. Зробіть екзистенційний стрибок. Перепишіть сумний похмурий згорьований сценарій смерті у звичний спосіб.

Вони не втелющували. Не знаю, що це було, виклик, глум, вихватка проти того марнославства грошовитих й обраних чи просто спроба розповісти їм те, що вони завжди хотіли почути, навіть якщо того й не знали.

— Чи не знайомий нам струк від наших часів у материній утробі? І коли ми повертаємося, у якому віці ми виявляємося? Наш вибір, ваш вибір. Лише заповніть пропуски в заявці-анкеті.

Я втомився від усього цього вмирання і відійшов від оглядового отвору. Але ніяк не можна було уникнути звуку голосів, брати декламували низку шведських чи норвезьких слів, а потім ще низку норвезьких чи данських, а потім ще, перелік, літанія германськомовних слів. Я зрозумів декілька, але не всі, не більшість, майже жодного, як я з'ясував, коли декламація тривала далі, слова у значній кількості починалися зі складів welt, wort або tod[9]. То мистецтво внадилося до кімнати, звукове мистецтво однотонності, наговору, й у відповідь на ці голоси й усі опівдневі теми могил і ширяння я впав навпочіпки та зробив кілька серій присідань-стрибків. Я стрибав і присідав, стрибав і присідав, тягнув руки вгору, п'ять, десять, п'ятнадцять разів, а потім знову, униз-угору, щире звільнення, і я рахував уголос бурмотливими буркотами.

Згодом я розвинув паралельний образ себе як деревної мавпи, що закидає довгі волохаті руки за голову, скаче і гавкає задля самозахисту, нарощує м'язи, спалює жир.

Якоїсь миті я усвідомив, що до публіки звертався хтось інший. То був Міклош, чиє прізвище я забув — кліпко у вихолощеному перекладі говорив тепер на тему буття і небуття. Я далі присідав і стрибав.

Коли я повернувся до отвору, близнята Стенмарки вже пішли, Міклош усе говорив, а жінка в хустці сиділа в тому ж положенні, виструнчившись на стільці, руки лежать на столі. Очі все ще заплющені, усе те саме, крім того, що тепер, споглядаючи, я знав її ім'я. Це була Артис. Хто ж, як не Артис? Таке було її ім'я.

Я стояв у замкненому відсіку, вичікуючи, поки відчиняться розсувні двері. Я знав, що хибно думати про них, як про розсувні. Тут мав би вживатися якийсь передовий термін, технічне слово чи фраза, але я опирався неявному викликові розглянути всі можливі варіанти.

Супутниця вичікувала, поки двері відчиняться. Ми пройшли коридором