Читати книгу - "Біла ніч"

На коротку мить забув, де він є та до чого готується.

Проминули пагорб, з протилежного боку відкрився густий ряд дерев.

Степан не попередив нікого — рвучко, стрибком кинувся на Яблочкова, навмисне збиваючи з ніг і, не зупиняючись, широкими стрибками, так, ніби не його менше доби тому побили, помчав під захист лісу.

Чого хотів — домігся: першої миті ніхто нічого не зрозумів.

Окрім тих, хто знав та готувався. Мирон набрав повні груди повітря, ще не остаточно знайшовши в собі кураж. Може, чекав би ще, подумки рахуючи до десяти, тоді — знову до десяти. Але від голови колони вже відділився Яків Антонюк, рвонувши в протилежний бік, відразу намагаючись пірнути за пагорб, зникнути там, і Чотар, нагнувши голову, теж побіг, відштовхнувшись для певності від землі, немов стрибав із горбика в ставок, як у дитинстві.

— Куди! — загорлав старшина десь попереду.

Навперейми Чотареві вже спішив автоматник, готуючись стріляти на ходу, та його звалили двоє, теж наважившись ризикнути. Гримнув пістолетний постріл — це старшина оговтався, палив, як вимагає устав, спершу в повітря. Але частина колони вже розсипалася, хоч інші, замалим не половина, завмерли на місці, розгублено озираючись, та втікачів не наслідуючи.

Мирон озирнувся востаннє, тоді прискорився. Уже петляючи між стовбурами, почув тріскотіння автоматів, змішане з матом, затим — крики тих, кого черги дістали. Кулі свиснули й у нього над головою. Не зупиняючись, Чотар на повному ходу протаранив густі чагарі, перечепився ногою об підступний корінь, упав, сильно забившись. Здалося першої миті — усе, убитий, та враз поруч, над головою, почув різке:

— Уставай! Бігом!

Перевернувшись на спину, розгледів над собою Цвяшка, схопився за його простягнуту руку. Ривком піднявши його, Степан, не криючись, застогнав:

— Ребра… Дідько…

— Ти…

Чотар не договорив — ззаду знову затріщали автомати.

— Я! — гаркнув Цвяшко. — Бігом, кажу! Не зупиняйся!

Де взялися сили, Мирон не знав. Та припустив уперед, заглиблюючись у ліс, так скоро, що Степан відстав. Озирнувшись, щоб почекати, Чотар побачив — товариш махає рукою, наказуючи не зупинятися. Далі біг, скільки було сил, утративши відчуття часу. Лише ліс миготів перед очима, та сонце то пірнало за верхівки, то виринало.

Нарешті, вискочивши на якусь галявину, не встояв на ногах — упав із розмаху на прілу траву, з-під якої де-не-де вже пробивалася дрібна зелень. Віддихався, перевернувся на спину, чомусь зовсім недоречно усвідомивши: вибір зроблено, назад дороги нема, і хай як хотів до останнього жити й не ховатися, однаково не вийшло.

Поруч затріщало, повалився Цвяшко, кинув на видиху:

— Усе!

— Ти вчора думав — усе.

— Забув? Сам біг! Тепер бач, як пішло! У різні боки! Поки всіх ловитимуть, ми прорвемося.

— Нас не ловитимуть?

— Кажу — усіх. Тільки ми перші. Відірвалися. Хіба облава, ліс прочешуть. Та нема в москалів зараз стільки людей. Поки розберуться…

До Мирона почало доходити: а простий план, схоже, таки вдається. Сівши, він потер забите плече. Степан далі лежав, дивлячись у небо.

— Нас не зловлять.

— Чому?

— Бо мене вчора злапали. Бомба, як кажуть, двічі в одну воронку не падає.

Аргумент сумнівний. Проте Чотар промовчав, остаточно віддихуючись.

— Далі як?

— Я тебе маю питати.

— Мене?

Цвяшко теж сів, потім — поволі звівся на рівні, глипнув на Мирона згори:

— Ти тутешній. Сам казав — знаєш, до кого постукати. Я тут, поки мене тягали, чув краєм вуха про Східняка. Знаєш такого?

Чотар справді чув про командира з таким псевдо.

— Особисто ні. Він то тут, то там.

— Його б знайти.

— Саме його?

— Чи когось іншого. Я, братику, у погребі сидіти не хочу. В мене, знаєш, за цей час до совєтів багато чого назбиралося. То як, заведеш?

Мирон теж підвівся.

— Та спершу подалі звідси. Досидимо до темряви, я тим часом розтумкаю, де ми є. Як ніч упаде, спробуємо вийти, є кілометрів за десять на схід один хутір…

4

Луцьк, вулиця Ягеллонська — Гнідава[6]

Чоловік любив її, хотів від неї дітей.

Мабуть.

Вона намагалася в це вірити, переконувала себе в тому. Часом реальність їхніх стосунків із Федором усіляко заперечувала подібні переконання. Але, доходячи до краю, Клавдія Полиніна завжди мала в загашнику останній, залізний аргумент, об який розбивалися всі сумніви.

Аби так не було, муж не пробачив би її.

Раніше він навіть не думав про те, щоб забрати дружину із собою до місця служби. Хоча коли п’ять років тому, навесні, незабаром після завершення фінської кампанії[7], тоді ще лейтенанта державної безпеки вперше відрядили до звільненого від поляків Львова[8], Клавдії виповнилося двадцять п’ять і вона дуже хотіла побачити донедавна закритий для неї буржуазний світ. Мала надію, що Федора залишать там надовго й він, як інші офіцери, випише молоду дружину до себе. Та Полинін, який перед тим розміняв четвертий десяток, був категоричний:

— Москва — столиця. Чого в провінцію рвешся? Я сам без охоти їду, бо накази не обговорюються. Довго не затримаюсь, чекай.

Він мав рацію. Для Клави Буланової, корінної москвички, світ обмежувався рідним містом, лише влітку розширюючись до підмосковних околиць, де її родина винаймала дачі. Ще школяркою тричі була в Ленінграді, і такого уявлення про довкілля дівчині цілком вистачало. Проте в західному напрямку все одно тягнуло, але передусім — щоб на власні очі побачити, як її країна та її армія встановлює справедливий лад на звільнених від буржуазної Польщі територіях.

У вересневі дні тридцять дев’ятого вони лише чотири місяці, як побралися. Клавдія прокидалася без будильника раніше за чоловіка, щоб зібрати його на службу, і за сніданком Федір гордо читав їй «Красную звезду» з повідомленнями ТАРС, де публікували слова Гітлера, тоді ще — друга Радянського Союзу, сказані в Данцигу[9]. Не знаючи, що за два роки той порушить усі мирні угоди, вона піддакувала, коли Полинін цитував німецького вождя: мовляв, він кілька останніх місяців попереджав польського посла в Берліні, що Німеччина змушена буде діяти рішуче, якщо Польща не припинить лінію політичних, економічних і митних репресій. Вона щиро переймалася долею німців, які двадцять років тому лишилися на польській території. І палко вітала повідомлення про перехід Червоної армії в наступ з метою звільнити від польського гноблення населення Західної України й Західної Білорусії[10].

— Ми змушені задіяти армію. Наша задача номер один — навести в