Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки)"

Як нещасний недоумкуватий король Едві[4] мав би ненавидіти Кінінґестун! Він навіть не в силах був витримати бенкет після коронації. Можливо, він не здолав кабанячу голову, нафаршовану льодяниками (як на мене, то я знайшов би з нею спільну мову), або перебрав вина чи меду, але він нишком покинув бучний бенкет, щоб викроїти якусь годинку під місячним сяйвом для своєї коханої Ельдживи.

Можливо, стоячи біля вікна і тримаючись за руки, вони споглядали, як купається в річці місяць, і ледь чутно було, як з далекого покою долинають незбагненний шум і гамір галасливого бенкету.

А потім мерзотні Одо і Сент-Дустан[5] брутально вдираються до тихої кімнати, глумляться над красунею королевою і забирають бідолашного Едві назад до крикливого п’яного натовпу.

Багато років потому під звуки бойових маршів поховали останніх саксонських королів, а з ними і їхні бурхливі застілля, і на якийсь час слава Кінґстона згасла. Але коли Гемптон-Корт[6] став резиденцією Тюдорів і Стюартів[7], коли вздовж берега вишикувались королівські човни, а галантні кавалери у яскравих накидках гонорово спускалися по східцях до переправи, гукаючи човняра, вона засяяла з новою силою.

Багато довколишніх будинків безгучно, але промовисто нагадують про ті дні, коли Кінґстон був королівським містечком і вся придворна знать зупинялася в них, щоб бути ближче до свого короля. Цілісінький день довгою дорогою до воріт палацу снували миловидні обличчя, супроводжувані брязкотом металу, цокотом кінських підків та шелестінням шовку й велюру. У тих великих просторих будинках з еркерами, заґратованими вікнами, камінами та стрімкими дахами все нагадує про часи панчіх та камзолів, вишитих перлами корсажів та незбагненних клятв. Їх зводили в ті часи, коли «знали, як будувати». Міцна червона цегла з роками ставала ще міцнішою, а дубові сходи досі не риплять, коли ви хочете непомітно спуститися, щоб вас ніхто не почув.

Розповідаючи про дубові сходи, я пригадав чудові різьблені дубові панелі в одному з будинків Кінґстона. Тепер там якась незрозуміла крамниця. Але колись, вочевидь, це був особняк поважної персони. Одного дня мій приятель, який живе у Кінґстоні, пішов туди, щоб купити капелюха. Ні про що не думаючи, він одразу ж дістав із кишені гроші і заплатив за нього.

Крамар (знайомий мого приятеля) спочатку трохи збентежився, але швидко опанував себе. Внутрішній голос йому підказував, що потрібно щось зробити, аби мій приятель на цьому не зупинявся. Він запитав нашого героя, чи не бажає той поглянути на прекрасний різьблений старий дуб. Мій приятель відповів: чом би й ні, тож крамар повів його через крамницю до сходів, які вели до будинку. Балюстрада була справжнім витвором мистецтва, а стіни вздовж сходів були облицьовані різьбленими дубовими панелями, яких не посоромився б жоден палац.

Зі сходів вони пройшли до вітальні. Це була простора світла кімната, обклеєна яскравими, з блакитним тлом, паперовими шпалерами. Більше нічого визначного в кімнаті не було, тож мій приятель не міг зрозуміти, для чого його сюди привели. Власник крамниці підійшов до стіни і постукав по шпалерах: там теж було дерево.

— Дуб, — розповів він, — усе довкола — різьблений дуб. Аж до самої стелі. Такий самий, як ви бачили на сходах.

— О, великий Цезарю! Добрий мій друже, — лагідно запитав мій приятель, — чи не хочете ви сказати, що оцими блакитними шпалерами ви заклеїли увесь різьблений дуб?!

— Саме так, — почув він у відповідь. — Мені це обійшлося недешево. Спочатку ж довелося все закривати шпунтованими дошками. Зате тепер кімната виглядає весело. Раніше вона була надто похмурою.

Так, я не можу аж надто засуджувати того чоловіка (йому від того, поза всяким сумнівом, значно легше). Якщо взяти до уваги те, що він звичайний крамар і намагається сприймати життя якомога простіше, а не якийсь там звихнутий на старовині маніяк, то він, безперечно, мав рацію. Звичайно, різьблений дуб виглядає дуже гарно. І навіть мені самому хотілося б десь трішки його мати. Але, безперечно, коли ви серед нього живете, він починає гнітити. Особливо це стосується людей, яким він не дуже до вподоби. Здається, ніби живеш у церкві.

Найсумніше в цій історії те, що чоловікові, цілком байдужому до різьбленого дубу, дісталася вітальня, повністю ним оздоблена. Водночас тим, хто насправді цінує його, доводиться платити величезні гроші, щоб його придбати. Так чомусь улаштований цей світ: один має те, чого він не хоче, а в іншого є те, чого саме хоче перший.

Одружені чоловіки мають дружин, але щось не дуже схоже на те, щоб вони їх жадали. А тим часом молоді парубки обливаються сльозами від горя, нарікаючи на долю, що вони дісталися не їм. У бідних людей, які заледве зводять кінці з кінцями, по восьмеро цілком здорових дітлахів. А багаті поважні подружжя не мають жодного, кому можна лишити свої статки, і так бездітними й помирають.

Або взяти панянок з їхніми залицяльниками. Панянки ніколи не хочуть хлопців, які до них залицяються. Вони кажуть, що ті їм непотрібні, щоб вони дали їм спокій, і чому б їм не піти до міс Сміт чи міс Браун — вони вже далеко не молоденькі, неперебірливі, і до них ніхто не залицяється. А їм самим взагалі ніхто не потрібен, і вони ніколи не збираються виходити заміж.

Про це можна говорити скільки завгодно, і від цього стає сумно.

Був у нашій школі один хлопчина. Ми називали його Сендфорд і Мертон. Насправді його звали Стівінґз. Він був дуже дивакуватий, я таких не зустрічав. Йому надзвичайно подобалося вчитися. Йому завжди діставалося за те, що він сидів у ліжку і читав грецькою. Що ж до французьких неправильних дієслів, то відірвати його від них було просто неможливо. Весь він був напханий якимись незрозумілими і неприродними уявленнями про те, що він має зробити честь для батьків і стати гордістю школи. Він прагнув отримувати нагороди, вирости і бути розумною людиною. Голова його була просто нашпигована всією цією маячнею. Це було якесь дивне, невинне, наче ненароджене немовля, створіння.

Хворів він зазвичай двічі на тиждень, і тоді, звісно, не міг відвідувати школу. Важко було знайти ще одного такого хлопчака, який хворів би так само, як Сендфорд і Мертон. Він перехворів усіма хворобами, які тільки були на відстані десяти миль довкола нього. Причому завжди в найтяжчій формі. У літню спеку він міг підхопити бронхіт, а сінна лихоманка могла спіткати його на Різдво. Після шеститижневої посухи він міг злягти із запаленням