Читати книгу - "Доктор Серафікус. Поза межами болю"

хижака. Певніше, однак, вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужості, тому, що це створювало для неї якийсь вихід. За два роки згодом вони розійшлися. Знов-таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 він дістав запрошення в Харків до Інституту дослідження мозку. Він не дуже настоював, щоб дружина переїздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далі вкупі.

Це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік в іншому. Наявність помешкання в Києві і брак помешкання в Харкові були достатнім аргументом, щоб жити нарізно. Вер іноді приїздила до чоловіка в Харків, а він іноді на кілька днів у Київ. Він стрічав її на двірці з квітами, водив у театр і, проводжаючи, клав на столику купе м’якого вагона велику коробку шоколаду. Залізничий квиток, коробка шоколаду, щомісячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повідомленням про одержання грошей зі стандартним приписом: «Цілую. Твоя!» – доводили Вер, що вона заміжня.

Вони не приятелювали з чоловіком, але й не ворогували; були одночасно одружені, байдужі й чужі.

Життя складалося з уривків, з початків чогось, що ніколи не ставало завершеним, з планів, досвідів і проектів, що їх вона ніколи не намагалася здійснити.

…Вер сиділа з Корвиним у фойє кіна, чекаючи на початок сеансу.

Вер казала Корвинові:

– Колись я працювала коло верстата – це було давно, дуже давно! Я вчилася деякий час у балетній студії! Навіщо? Може, лише на те, щоб кинути? Я вийшла заміж! Заміж я вийшла за чоловіка млявого й коректного. Він мешкає в іншому місті й приїздить разів два протягом року на кілька днів. Я знаю англійську мову, перекладаю Джека Лондона й Джозефа Конрада на українську – коли б на мій смак, я не перекладала б ані того, ані того, бо ані той, ані той мені аж ніяк не подобаються. Те, що я роблю переклади, це дає мені можливість жити на власні кошти. Чого варте це все?

Після паузи Вер додала:

– Я ходжу в кіно, я роблю це, щоб бачити потім сни. Ви, Корвине, певно, не вмієте настроювати себе на сни. Ні? А я вмію! У мене є цікавий задум для повісті: описати не сам роман, перипетії кохання, а лише ті сни, що їх бачать закохані. Сни повторюються. Вони лейтмотивні, й мотиви снів заступають зміни й подробиці любовних пригод. Це був би надзвичайно цікавий роман.

Корвин не зрозумів Вер: він не знав ніяких повторених снів, а ті сни, що повторювались, не мали жодного сенсу.

На відповідь Корвин зробив невиразний жест.

Проти них коло протилежної стінки фойє за столом сидів горбань у чорному сурдуті, з білим високим комірцем і чорною пишною, пов’язаною бантом з крепу краваткою. У нього було бліде, гостре обличчя рахітика й довгі вчепливі руки мавпи. З чорного паперу, наклеюючи на біле паспарту, він вирізав силуети.

Корвин запропонував Вер замовити горбаневі вирізати її силует. Вирізуючи з паперу силуетний портрет Вер, оперуючи ножицями, папером і швидкими, довгими пальцями, горбань говорив:

– Ножиці слухняні, як олівець. Вони досконаліші від олівця й пензля. Я волію користуватись краще з ножиць, як з олівця. Ножиці психологічніші, вони як продовження пальців: це скульптура поєднана з малюнком. Вирізати з паперу силуетний профіль жіночого обличчя – це відчувати насолоду. В профілях деяких жінок є дивовижна гармонійність. Я здобуваю фізичну втіху, коли мої пальці повторюють з м’якою й лагідною рівністю вигин підборіддя, губ, носа, чола й голови. Мистецтво силуету, мистецтво єдиної цільної лінії – умовне й обмежене. Воно легке й разом з тим важке. Але, перемагаючи його умовну обмеженість, іноді відчуваєш радісну сподіванку, що створено шедевр.

Горбань наклеїв на біле паспарту темний силует Вер і, підвівшися, з глибоким уклоном, в який були вкладені нині вже забуті форми поваги, він з особливо вишуканою чемністю простяг Вер зроблений портрет. Од грошей митець відмовився.

– Я мав приємність вирізати ваш профіль. Я відчув од того втіху. Я вдячний вам. Дозвольте ж мені, як митцеві, цю маленьку примху та прийміть від мене невеличкий подарунок.

Розділ 7

Корвин і Вер стрівались на пляжі. Вони приходили в другій половині дня і повертались надвечір, коли вже заходило сонце й спека поволі спадала. З минулого року мода на засмаленість тіла почала зникати. Вер задовольнялась тепер із кількох годин перебування на сонці замість того, щоб, як давніше, просиджувати й пролежувати на пляжі цілий день з ранку до ночі і почувати себе після цих соняшних божевіль в’ялою, виснаженою, втомленою.

О третій годині сонце ще являло картину дикої оргії. Річка засліплювала очі в тремтячому миготінні струмків так, що за швидкістю цього вогненного коливання не можна було стежити. Тисячі сонць у скаженому коловороті полум’яніли, крутились, променювали. Палке блищання берегового піску було таке ж нестерпне, як і ця фантасмагорія сонць у хвилях річки. Мозок божеволів, природу трясло в полум’ї гарячки. Соняшна маячня робила вигадним усе звичайне.

Спираючись на лікоть і підгрібаючи собі під груди гарячий пісок, Корвин бавив Вер своїми розмовами про себе, про своїх знайомих, про останні новини в мистецьких колах, про замовлення на обкладинки й плакати від видавництва, про склочні сварки між окремими мистецькими організаціями, чергові платформні непорозуміння, про боротьбу за посади, про скарги, про висиджування, про фейлетони, листи до редакції, спростовання, протоколи засідань, про все те, що надавало ілюзіям досягнень у мистецтві прикмет реальності.

Вер лежала на спині, простягнувши одну ногу й зігнувши другу. Коли вона була одягнена, убрання заховувало витягненість її довгих ніг. Коротке темне трико, вузькою смугою охоплюючи вигин стегна, одкривало довгі ноги, що поволі звужувались від литок до вузької й темної ступні. Закинені за голову руки викликали в Корвині уявлення, як він, схилившись над Вер, цілує її в пахви.

Вер рухом спиняла Корвина:

– Я дрімаю! Ви можете розповідати!

Про Комаху Вер довідалася від Корвина. Вона довідалася від нього про смішні химери Комахи, про його несусвітні витівки, про його анекдотичне анахоретство[66], кумедні баляндраси, про його уникання жінок, про історію з Тасею, приятелювання з маленькою Ірцею.

Корвин розповідав про Серафікуса з тією іронічною одвертістю, що можлива тільки між близькими друзями.

Вер зауважила:

– Ви, певно, великі друзі з Серафікусом, що ви говорите про нього з такою уїдливістю?

Вони були друзі. Були! Колись! Давно! За студентських років. З того часу минули роки, –