Читати книгу - "Жовтий князь"

Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму, – виглянувши, застиг при дверях:

– Зірка вранці! – показав на чашу.

– Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!

Тітка просить:

– Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга – на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.

Господиня гляділа на відсвіти, і ввижалося їй, що невідомо, де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, – так треба.

Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп’ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші – з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два – фіялковий і зелений. Спід посуду – теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і – узор серед них.

Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? – зрештою, зривається з уст:

– Маму спитаймо!

Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося – пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паліть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали, – раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.

– А покличте Мар’яну, пічникову! – сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.

– Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.

Мати велить найменшому:

– Біжи до пічників і проси тітку Мар’яну, хай зараз прийде – дуже треба!

Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.

– Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, – шепотом найстрогішим заборонила.

– Мовчатиму! – він поспішив до воріт.

Федора вгорнула чашу в хустку знов і, тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.

Господиня ж їй сказала:

– От славно! Вихопили з кігтів.

– Умовилися, стоячи між людьми, – розповідає Федора, – вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це – Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки, сипались.

– Нащо казати, хіба так було? – дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.

– Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!

– Ні, пора додому, – відказує тітка. – Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.

Вийшли – при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:

– Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі – виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб’ємся, він на заробітках, я тут, – хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.

Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі; стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.

Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп’яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль – хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася – йти.

– Може б, доїли з гостем, тоді підеш? – питає пічник.

– Вже годі!

Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:

– Сідай, синку! Ще є картопля.

Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів, оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими – в прозорості.

Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі – цілими днями – серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар’яна Бережан, а просто – пічники, бо при цій роботі в селі – тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.

Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ, – а то розсиплеться. Смачна! – можна розсмоктувати до крихотки.

– Чи не Андрійком звуть? – раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.

– Так звуть, – потверджує гість і здогадується, що пічник пам’ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.

– Соли картоплю!

Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.

Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.

– Підожди трохи! – наказує пічник.

Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.

Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту – в кишеню.

Страх проминав.

– Дядьку, як роблять цукор? – питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в ворожбита, що всім ставить її, мов картину.

– Везуть білі буряки, що звуться цукровими, – почав пічник. – На завод везуть, патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять. Починається складна пісня – я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки, крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам висмоктується в гарячу воду, – і вже варять кристалик; додають щось – того я не знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть. Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що