Читати книгу - "Малиновий пелікан"

іншими способами, якось навіть найнатуральнішим, себто дачу просто підпалили. Але за Акушу заступилась природа, саме налетіла така злива, що вогонь був погашений, не розповсюдившись. Багаті люди вчиняли проти нього ще якісь дії, але він виявився достойним онуком свого дідуся, в роки Громадянської війни приморського партизана, не піддався погрозам і вистояв. Пенсія в нього близько двадцяти тисяч, але він здає свою «двушку» в Москві, і йому цього на його скромне життя вистачає. Він давно вже нічого не пише, вважаючи, що в писанні жодного смислу немає, все написано до нього. В принципі я з ним згоден, але все ж таки марнувати час просто так не привчений. На моє запитання, чим він цілими днями займається, крім самогоноваріння, Акуша відповідає коротко: бережу здоров’я і думаю. Збереження здоров’я проявляється в тому, що ранками він робить зарядку з гантелями, п’ятнадцять разів підтягується на саморобній перекладині й обливається холодною водою. Здоров’я йому потрібне, бо, як він каже, ще треба декого пережити. Під деким він розуміє наших вождів, а ми уже пережили Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка, Горбачова, Єльцина. Тепер сподівається пережити принаймні ще одного.

Утім, він не просто думає, а поглинає і перетравлює величезну кількість інформації і любить її обговорити. Він дивиться наш зомбоящик, сидить цілодобово в інтернеті, вичитує новини, від яких на нього нападає жах. А може, його реакцію слід оцінювати якось інакше. Не жах, а якесь навіть сластолюбство при поглинанні усієї цієї бридоти, яку інтернет постачає йому в необмежених об’ємах. Він буває дуже розчарований, якщо не почує в ефірі і не знайде у Всесвітній мережі чогось викривального, на кшталт розповіді про безкарно привласнені мільярди, про чиюсь розкішну яхту, віллу, дорогу машину, про гульбища на заході дітей високих чиновників, про прокурорів, що беруть великі хабарі, про того самого, який отримує 5 «лимонів» за день, про рейдерські захоплення, про людей, посаджених за грати за вихід на мирний мітинг.

Як це було за нашої радянської молодості, усіх, причетних до існуючої влади, він називає «вони». Ти чув, каже, вони усіх правозахисників примушують реєструватися як іноземних агентів. Ти бачив, який годинник у секретаря нашого цього. Ти читав, вони дозволили поліції застосовувати проти натовпу зброю.

Нещодавно на хабарах упіймали якогось генерала. Показували його палац, дванадцять кімнат, шість чемоданів грошей, золоті годинники, люстри, щось іще. Начебто ведеться боротьба з корупцією, але когось заарештовують і показують по телевізору все ним награбоване, а інший, що накрав у десять разів більше і постійно викривається журналістами, вільно живе у своїх хоромах, їздить на «ролс-ройсі», носить годинника за триста тисяч доларів, нічого ні від кого не приховує і приховувати не збирається. Повне беззаконня, від якого не застрахований ніхто. За радянських часів були хоча й не писані, але зрозумілі правила. Якщо ти, займаючи якусь посаду, імітуєш відданість режиму і вважаєшся патріотом (а на державній службі усі злодюги імітують відданість і вважаються патріотами), то тобі прощається багато чого. Крадь, та знай міру. Приблизно співвіднось свою посаду, близькість до вищого начальства з кількістю краденого, але не попадайся. Якщо ж уже попався, то щонайменше виключать з партії, знімуть з посади, якщо й не посадять, то засунуть кудись геть із очей. Тепер же немає жодної міри і жодних правил. Одного злодюгу показово саджають, а другого…

Всі пам’ятають історію з міністром, який украв мільярди і, не догодивши комусь у чомусь іншим (але не тим, що украв мільярди), став фігурантом великої справи. Скільки було радості в нашому суспільстві, що прагне крові і справедливості! Інтернет гудів. Телеканали охоче показували, як колишній любимчик найверховнішого начальника покірно з’являється на допити в слідчий комітет. Народ переживав радісне хвилювання, що ось воно, розпочалася справжня війна з корупцією, всі наввипередки припускали, який строк він отримає, сподівалися, що немаленький, а оптимісти передбачали навіть розстріл. І раптом все закінчилося пшиком, справу тихцем закрили, екс-міністр отримав нову посаду, не таку велику, як раніше, але достатньо хлібну, на тому все й завершилося.

Акуша нашу державу називає злодійською і клептократичною, а головним злодієм, каже, є, я навіть боюсь сказати хто. І стверджує, що ще рік-два і держава розвалиться від корупції. Я заперечую, що це нісенітниця, корупція у нас велика, але збитки від неї, як мені сказав один освідомлений економіст, не більше двох відсотків від ВВП, це для такої великої і багатої країни ніщо.

– Два відсотки це ніщо, – каже Акуша, – але для того, щоб їх захистити, потрібні решта відсотків, яких ледь не вистачить до ста. Я кажу: як це так? Він каже: а ось так. Уяви, каже, собі, що ти голова держави, легітимно обраний більшістю народу. До того, як тебе вибрали, ти був чесним-пречесним, але коли в твоїх руках опинився ключик до всієї казни держави, ти не втримався і з мільярда мільярдів поцупив один.

– Всього-на-всього?

– Ну, якщо хочеш, сорок чи сто сорок мільярдів, не важливо, це все одно збиток для держави на тлі всіх інших витрат мізерний. Але якщо навіть один, він тягне за собою такі наслідки, які треба захищати усією рештою бюджету країни.

– Поясни, – кажу я йому.

– Пояснюю. Почнемо з того, що й один мільярд неможливо поцупити одному, навіть якщо ти Най-Най. Укравши, ти мусиш поділитися з тими, хто допоміг тобі це зробити, чи дати їм також украсти, чи просунутися по службі, чи отримати за безцінь скількись-то гектарів дорогої землі, чи виграти тендер на будівництво чогось крупного, чи очолити нафтову компанію, чи ще якось винагородити послужливого чоловіка. Все це робиться негласно, але суспільство складається з дуже багатьох людей, і деякі з них, особливо з тих, кому нічого не перепало, бувають уважні і цікаві. Хтось щось дізнається, пронюхує, розпатякає, підуть чутки, витік у пресу чи в інтернет. Поки ти при владі, всі ці чутки і витоки тебе можуть не турбувати. Але як тільки-но ти згадаєш, що твоє перебування у владі обмежено конституційними строками, одразу дотямиш, що привід для стурбованості все-таки є. Є ризик, що той, хто легітимно змінить тебе на вищому посту, може зацікавитися і вкраденими мільярдами, і статками тих, хто допоміг тобі його украсти. Тому для початку треба спробувати заткнути пельку тим, хто занадто багато знає, патякає і виносить в інтернет. Є багато способів зробити це, але всі вони кримінальні і, між іншим, чогось коштують. Якщо ними скористатися, то у майбутньої влади виникнуть додаткові питання. У передбаченні цього ти прийдеш до висновку, що за владу,