Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ярмілка сідає на скриньку і б’є себе п’ястуком у чоло:
— Ну нащо я пішла тоді на ту гулянку, нащо? Витягли мене хлопаки — Яруш, гайда з нами на танці. Ну і я, вар’ятка, пішла. А там як ся обернула на другий бік столу і як 'го зувиділа-м, то мені щось аж тьохнуло, а йому так само, і ми танцювали разом, ані на хвильку мене не пустив з паркету, а потім вночі верталисьмо додому, ну і там в рові… — Ярмілка дивиться на мене з докором, але за мить її очі роз’яснюються: — Вже навіть його колєґи мають на нього зуба. Стрийку, але то буде геца! Зачинять мене в нього в шафі, потім запросять 'го і зачнуть про мене говорити і про наш шлюб, а потім на умовлений знак, яким будуть слова «Хай та пройда йде до холєри!», я відчиню шафу і вийду. Цікаво, що тоді скаже Яроушек? Файний плян, стрию, нє? Тримайте за мене пальці!
Вона встає, закладає собі паси коша на рамена, бере скриньку і коновку та квапиться до кухні за обідами. Я кричу за нею:
— А шо нині на обід, Ярмільцю?
Відвертається:
— Зупа кминкова, вуджений свинячий шлунок і шипшиновий сік! Але файна буде забава з тою шафою. Шо, нє?
Я киваю головою. А уява моя малює, як на умовлений знак Ярмілка дістає від пана Каліни пару смачних ляпасів по щоках, бо я його знаю, такому пальця до писка не клади… Але що ж, ладую решту, занурююсь у роботу, зникаю сам для себе, така вже в мене особливість — забутися, принаймні на кілька годин денно уникати роздумів…
Вже пів на першу, праця скінчена, чимчикую си просто до їдальні, ну і маєш — як невинне дитинчатко сидить за столом Ярмілка, сперши голову на долоні і уважно слухає стариганя, чий голос продирається крізь флеґму. Я підсідаю також і слухаю.
— Знаєш, Ярмільцю, коли надійде твій час, то наперід іди до соцзабезу, а допіру потім до суду. Я теж своїй Ляурі першим ділом надмухав пузо. Був-єм акурат у войську, як прийшла картка до суду. Ну пішов я, а суддя каже: «Сідайте, та й си закуріть, бо коли це-во прочитаю, зробиться вам зле». Але я відразу бовкнув: «Пане суддя, але я кохаю Ляуру і йно лишень вернусі з войська, то зараз із нею сі вженю, бо ми сі любимо!» Тоді він спитав: «Тобто ви признаєтеся до батьківства?» А я: «Признаюся!» Потім підписав йому там шось і вийшов, а на дворі вже на мене чекала Ляура і в готелі відразу пішлисьмо до ліжка.
Розпромінена Ярмілка впала йому в слово:
— Але як то можливе після тих криків? — Та відразу споважніла і спитала з непевною міною: — А якби мені не вийшло з тою шафою, то маю йому вислати благального листа? Що ви на це, дідуську?
У цю хвилю підійшло до старого троє замурзаних ливарників і запиталися:
— Дзядзю, як си мислите, можна поставити в матчі у Хомутах на нічию?
Старий, встаючи, захрипів:
— Того би-м не робив, хіба розкинути ставку на трьох, останнього разу я програв.
Ярмілка смикнула старого за фартуха:
— Дідуську, то шо мені порадите? Вислати того благального листа?
Старий поволі рушив до дверей:
— Я би-м скорше перестрахувався певняком на «Збройовку»[1], а щодо нічиєї, то вже хай би на фукса.
Ярмілка підвелася і шарпнула старого за рукав:
— Ради Бога, дідуську, чи повинна я вислати того благального листа?
Старий вже у дверях сказав до ливарників:
— Наші тепер фаворитом, гірше зі ставками на кошиківку, тота Братислава не дає мені спати…
Ярмілка підскочила до нього з другого боку:
— О Боже, дідуську, то повинна я вислати того благального листа?
Але старий відсунув Ярмілку, мовби то була фіранка, і вийшов разом із замурзанцями.
— Мусимо на неї поставити однакову кількість одиниць, іксів і двійок…
Ярмілка озирнулася на мене, заламала руки, сіла на лаву і поклала голову на стіл, охолоджуючи розшаріле личко на цинковій поверхні.
— Чи ви вже ялинку вбирали? — спитав я.
Ярмілка відказує, не підводячи голови:
— Е-е-е, де там, ще ні, бо ми з сестрою зожерли би то все ще до Різдва, так само як минулого року… Тоді ми вбрали ялинку завчасу, а потім безперестанку під’їдали, аж поки не зґелемзали все до решти і на Свято гівно малисьмо на ялинці… Ех, стрийку, дайте мені поспати, бо щось мене, певно, гарячка бере…
Я пересів на другу лавку і слухаю, про що розмовляють гутники. Якийсь товариш в капелюсі розповідав, що совіцькі гутники пішли від нас далі, коло печей не п’ють так, як ми, пиво, а тільки солону воду, і що можна би то запровадити і в нас. На те підвівся інший, теж у капелюсі, і з золотими зубами:
— А я б відразу виступив з раціоналізаторською пропозицією, аби при печах один другому цюняв до писка!
І всі щиро розсміялися, той товариш так само:
— То ся тобі вдало, один нуль на твою користь, — а потім повідомив, що совіцькі люди пішли далі також в годівлі худоби, бо не дають їй стільки паші, як у нас, а йно час від часу випустять корову на свіже повітря і помняцкають їй вим’я.
Тоді знову втрутився той зі золотими зубами:
— Чудово! Зроблю це ще нинька ввечері зі своєю старою. Замість вечері підемо на спацер, а вночі їй помняцкаю вим’я… — і прикрив собі обличчя капелюхом.
Всі сміялися, навіть той товариш визнав:
— Венда — то фраєр! З ним ніхто ся не позмагає. Два — нуль!
***
Нині виходжу назустріч Ярмілці аж до кантини. Бачу її, як стоїть збоку, тоді як коло ляди одна рознощиця за другою надставляють коші, в які дві жінки кидають свіжі рогалики. Бачу, що вона має руки закладені попід животом і щохвилини підносить картку зі своїм номером та гукає:
— Геленко, дай мені то врешті!
Врешті-решт Геленка виповнює з верхом її кошик рогаликами і забирає картку, а я підскакую до Ярмілки і помагаю їй заложити ремені. Рознощиці кричать:
— То твій наречений, Ярмілко?
Усміхається:
— Е, де там, то мій помагайло!
Я беру коновки з кавою і ми виходимо в сутінь. Попід стіною їдальні біліють обварені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вар'яти: Вибрана проза», після закриття браузера.