Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

врізнобіч. Ліза пам’ятала, як їй здавалося, що вона не бігає, а літає — адже саме за нею кинувся Антон. Хлопчаки завжди вибирали собі по одній жертві. Вони оббігли гойдалки й карусель, потім Ліза піднялася на гірку і з’їхала з неї, але Антон у два стрибки дотягнувся до неї і рвучко притиснув до себе.

Як же їх тоді труснуло — здавалося, все тіло пронизало електричним струмом! Блондин не випускав її з обіймів до кінця гри, казав, що це її покарання. Він не промовив ані слова, і вона теж мовчала. Навколо шелестів вітер у кронах дерев, ноги здіймали куряву, дівчата верещали, коли їх «катували», випитуючи пароль, а Ліза з Антоном просто сиділи внизу гірки. Це був найкращий вечір у її житті. Потім мама покликала її додому, а за кілька днів вони виїхали з міста. Антон залишився для неї світлим образом у спогаді, зараз вона навіть не згадала би його обличчя, але тепло того вечора назавжди залишилося з нею, як і тепло його рук.

Потім, як завжди буває після літніх канікул, — повернення до школи. Ще за два роки — та історія, через яку їм довелося переїхати до Туманівки. Тут образ Антона майже витіснив Макс. Але він був поза межами досяжності — щось на кшталт кумира, якого хоч і можеш бачити по телевізору, але знаєш, що між вами стіна або навіть ціла прірва. З Китом усе було по-іншому. Лізі здавалося, що це справжні дорослі почуття, й вона страшенно пишалася собою. Вона з головою пірнала у світ віртуального спілкування і щоразу з величезним зусиллям змушувала себе повертатися назад. Своєю, хоч і віртуальною, присутністю в її житті Кит допомагав терпіти постійні причіпки батьків і сварки з однокласниками. Диво, що такі, як він, узагалі існували. Особ­ливо в її житті.

Ліза доїла пачку шоколадних цукерок і з жалем розжувала останній горішок. Такі спогади можливі тільки під шоколад. Все-таки ті горішки — це смакота! Вона підвелася з ліжка, на якому провалялася весь ранок в обіймах із солодким, і увімкнула радіо. Настрій у дівчини був грайливий. Вона наспівувала щось собі під ніс, танцювала й навіть влаштувала генеральне прибирання у своїй кімнаті, що неабияк здивувало маму. Здається, вона більше не сердилась. Коли мама усміхалася, жити було легко і приємно. Наче сонце, що виходило з-за хмар. От якби так тривало завжди! Ліза поцілувала її в щоку і втекла на море, де вже на неї чекала Аня.

— Ти видаєшся щасливою. — На солом’яному капелюсі вітер тріпав довгі рожеві стрічки. Лізі відразу захотілося їх торкнутися, і вона сховала руки за спину.

— Правда? — почервоніла дівчина. Їй здавалося, що в неї написано на лобі великими літерами: «ЗАКОХАЛАСЯ».

— Про хлопця думаєш?

— Ще чого, — пирхнула Ліза якомога байдужіше, стиснувши камінець-кита в кишені. Вона постійно носила ­його із собою, хоч би куди йшла. А потім, подумавши, додала: — Так.

— Кохання — це прекрасно. — Жінка трохи стиснула підлокітники. — Особливо взаємне.

— А як зрозуміти, що закохалася?

— Буває так, що люди розуміють це надто пізно. А як зрозуміти відразу… Ти пам’ятаєш свій найяскравіший ­спогад?

— Пам’ятаю. Але він не зовсім хороший. Я пам’ятаю, як провалилася під лід. У нас щороку взимку замерзало озерце неподалік від дому. Мені було сім чи шість — не пам’ятаю точно. Було моторошно, холодно й дуже страшно — дух захопило, та мене відразу ж витягли. Хіба це схоже на любов?

— Від справжнього кохання в тебе може перехопити дух від одного погляду. Це дуже сильні емоції. Гадаю, сильніші за все інше.

— Цікаво, — протягнула Ліза. — А у вас… — Дівчина помітила суворий погляд і виправилася: — В тебе… була справжня любов? Напевно, це було чудово?

Аня похитала головою і усміхнулася, але її усмішка була гіркою. Вона дивилася вдалину:

— Я була старша за тебе, коли по-справжньому закохалася. Він був набагато молодший, але це нас не зупинило. Зате всі інші були проти, його батьки, мої батьки, наші друзі, весь світ… Моя любов скінчилася, так і не встигнувши по-справжньому розпочатися. І це було дуже болісно. — Жінка скривилася. — Але я її ніколи не забуду.

— Це ж добре? — Ліза погойдувалася з п’яти на носок. — Я десь читала, що спогади — це ми самі. І без них просто були б ніким. Це так?

— Не зовсім, — похитала Аня головою. — Деякі спогади хотілося б забути назавжди.

— Вибачте… Тобто пробач, — пробурмотіла Ліза. — Я не хотіла.

— Нічого, ти не винна.

— Цікаво, чому найчіткіше я пам’ятаю погане? Навіть якщо силою себе змушую згадувати тільки хороше, все ­одно­ погане буде яскравішим — я ніби переживаю його знову і знову. Як із цим боротися?

— Для цього в тебе є все життя — щоб самій створити найкращі спогади, які затьмарять усе погане з минулого. Минуле не можна стерти, але біль можна трохи притлумити, — у Ані злегка затремтів голос. — Хоч і не стерти. У дитинстві я думала, що це погано, але зараз розумію — що це на щастя. Ми щасливі, що можемо пам’ятати. Особливо — те погане. Щоб ніколи не повторити його, якщо це від нас залежатиме.

Аня говорила загадками, але Лізі здавалося, що їй важко. Вона підійшла ближче:

— Мені здається, що ти дуже сильна.

— Сила дається не відразу. Не просто так. За все треба платити. Плата за силу — завжди складне випробування.

— Якщо я впораюся, стану сильнішою?

— Звичайно, станеш. Але я не думаю, що ти зараз слабка.

— Але я терплю. Нічого не відповідаю. Не можу за себе постояти. У чому тут сила?

— У тому, що ти не здаєшся. Тобі страшно, але ти щоразу зустрічаєшся зі своїм страхом віч-на-віч. Одного разу він не витримає.

— А ти зустрічалася зі страхами?

Аня кивнула:

— Так. Майже щодня. І в результаті вирішила втекти. Але мені це не вдалося. І моя втеча тепер зі мною до кінця життя.

— Отже, втекти не вийде…

— Ні, — похитала жінка головою. — Але в тебе все життя попереду. Не варто від нього бігати, а то не встигнеш здійснити щось дуже важливе.

— Як ти?

— Як я.

Сонце зайшло за горизонт. Зліва небо було густого світло-сірого кольору. Здавалося, це був щільний туман, м’який на дотик. Небо злилося з морем у сірому мареві. Посередині ще було видно вузьку темно-синю смужку, що розділяла молочно-синю воду й темно-рожеве небо. Трохи вище воно було помаранчеве, потім світло-жовте та прозоро-воскове, переходячи в сіро-блакитне.

— Іноді мені здається, що я — сонце, — повільно про­мовила Аня.

— Тому, що теж можеш зігріти? — припустила Ліза.

— Тому, що скоро закочуся за горизонт. — Жінка трохи нахилилася вперед. — Не зважай, це всього лише старечі нісенітниці.

Ліза усміхнулася. Аня була дивна, але в її словах бриніло щось особливе, вона не могла зрозуміти, що саме. Розгадка була поряд — от-от схопиш її за хвіст, але вона враз вислизала. Може, це гра? В сонце і…

— Тоді я буду зіркою, — запропонувала дівчина.

— Далекою й холодною?

— Ні, — похитала дівчина головою. — Отою, що біжить по небу. Отою, на якій загадують бажання. Ось