Читати книгу - "Лабіринт духів"

поволі переміщалася. Світло зупинилося, і, пригледівшись, Алісія побачила чоловіка з сивим волоссям, що тримав у руці ліхтар і дивився вгору. Ногу дівчинці пройняло пекучим болем так, що аж потьмарився зір. Невдовзі по тому Алісія заплющила очі й утратила відчуття часу.

Вона прийшла до пам’яті, відчувши, що хтось обережно підхоплює її на руки. Дівчинка ледь-ледь розплющила очі й побачила, що вони спускаються нескінченним коридором, від якого навсібіч розбігаються десятки галерей, стіни яких складалися з книжок. Її ніс на руках сивоволосий чоловік із хижими рисами обличчя, той, якого вона бачила біля підніжжя лабіринту. Діставшись до самого низу споруди, сторож цього місця перетнув високу склепінчасту залу й заніс дівчинку до невеличкої кімнати, де поклав її на ліжко.

– Як тебе звати? – запитав чоловік.

– Алісія, – пробелькотіла вона.

– А мене Ісаак.

Потім чоловік узявся зі стурбованим виразом обличчя оглядати рану на її стегні. Він укрив дівчинку ковдрою і, підтримуючи голову рукою, підніс склянку з чистою водою до її губ. Алісія жадібно відсьорбнула. Ісаакові руки вклали її голівку на подушку. Сторож усміхнувся дівчинці, але очі його виказували смуток. За його спиною височіло те, що видалося Алісії базилікою, витвореною з усіх книжок світу, яка здіймалася вгору лабіринтом, що його дівчинка бачила з верхівки. Ісаак сів на стілець коло Алісії і взяв її за руку.

– Тепер відпочивай.

Сторож загасив ліхтар, і вони обоє поринули в синювату пітьму, поцятковану вогняними спалахами, що розбризкувалися вгорі. Неймовірні геометричні форми лабіринту книжок губилися в безмірі, і Алісія подумала, що їй лише наснилося, як бомба розірвалася в бабусиній вітальні, і що вона та її друг ніколи не втікали з будинку, охопленого полум’ям.

Ісаак сумно дивився на дівчинку. Крізь мури будівлі доносилися відзвуки вибухів, сирен і смерті, що гасала Барселоною на вогняній колісниці. Від вибуху, що пролунав зовсім поруч, задрижали стіни, а з підлоги здійнялася хмара куряви. Алісія затремтіла на своїй постелі. Сторож запалив свічку й поставив її на нічний столик біля ліжка дівчинки. У сяйві вогника окреслилися обриси дивовижної споруди, що здіймалася в центрі під склепінням. Ісаак помітив, як це видовище вразило Алісію і привернуло її погляд за якусь мить до того, як дівчинка втратила притомність. Сторож зітхнув.

– Ласкаво просимо, Алісіє, – зрештою промовив він, – до Цвинтаря забутих книжок.

17

Фермін розплющив очі й побачив безмір небесної білості. Янгол у білій формі бинтував йому ногу, а шерег ліжок губився в нескінченності.

– Це чистилище? – запитав Фермін.

Медсестра підвела погляд і скоса поглянула на нього.

Дівчині було не більше вісімнадцяти, і перше, що подумав Фермін, – як на янгола на божественній службі, вона має набагато кращий вигляд, ніж можна було б уявити з тих листівок, що їх розповсюджують на хрестинах і причастях. Такі порочні думки могли свідчити тільки про дві речі: покращення його фізичного стану і неминучість вічного прокляття.

– Я, розуміється, зрікаюся свого негідного безвір’я й погоджуюся до останньої коми з усім, що написано як у Старому, так і Новому Заповіті, у спосіб, який ваша янгольська милість визначить за найбільш догідний.

Побачивши, що хворий прийшов до тями й уже щось лепече, медсестра жестом підкликала лікаря, який мав такий вигляд, наче не спав уже цілий тиждень.

Лікар підійшов, пальцями підняв Ферміну повіки й оглянув його зіниці.

– Я помер? – запитав Фермін.

– Не перебільшуйте. Вас трохи пошарпало, але загалом ви цілком живий.

– Отже, це не чистилище?

– Якби ж то! Ми з вами в клінічній лікарні. Себто в пеклі.

Доки лікар оглядав його поранення, Фермін замислився над тим, як усе обернулося, і спробував пригадати, як же він потрапив до шпиталю.

– Як ви себе почуваєте? – запитав лікар.

– Дещо стурбовано, щиро кажучи. Мені наснилося, що до мене навідався Ісус Христос і ми з ним мали тривалу й ґрунтовну бесіду.

– І про що ж?

– Головним чином про футбол.

– Це через знеболювальне, яке ми вам вкололи.

Фермін заспокоєно кивнув.

– Я так і подумав, коли Господь заявив, що вболіває за «Атлетико Мадрид».

Лікар ледь-ледь усміхнувся й пробурмотів якісь інструкції до медсестри.

– Скільки часу я вже тут?

– Годин вісім.

– А дитина?

– Маленький Ісусик?

– Ні, дівчинка, що була зі мною.

Лікар перезирнувся з медсестрою.

– Мені шкода, але з вами не було дівчинки. Як мені відомо, вас дивом знайшли на одному з дахів у кварталі Раваль. Ви спливали кров’ю.

– А дівчинки разом зі мною не принесли?

Лікар опустив очі.

– Живої – ні.

Фермін спробував підвестися. Медсестра й лікар вклали його назад у ліжко.

– Лікарю, мені треба вибратися звідси. Десь там беззахиснє дитя, якому потрібна моя допомога…

Лікар кивнув медсестрі, і та відразу ж дістала ампулку зі свого візка з медичним начинням, який супроводжував її під час обходу поміж ліжками хворих, і взялася готувати ін’єкцію. Фермін замотав головою, але лікар міцно тримав його.

– Боюся, я не можу поки що вам дозволити піти звідси. Потерпіть трохи. Мені б не хотілося потім хвилюватися за вас.

– Не турбуйтеся, у мене життів більше, ніж у кішки.

– А сорому менше, ніж у політика! Тому попрошу вас більше не щипати медсестер за сідниці, коли вам міняють пов’язку. Домовилися?

Фермін відчув укол голки в праве плече, і холодок розійшовся по його жилах.

– Лікарю, будь ласка! Чи не могли б ви порозпитувати про неї? Її звати Алісія.

Лікар відпустив пацієнта, і Фермін розслабився на ліжку. Його м’язи стали як желе, а зіниці розширилися, перетворивши довколишній світ на малюнок акварельними фарбами, які поступово розмивало водою. Далекий голос лікаря загубився у своєму ж відлунні й затих. Фермін відчув, як провалюється крізь ватні хмари, і побачив, як білість приміщення кришиться й перетворюється на порохнисте світло, що випаровується в рідкий бальзам – обіцянку хімічного раю.

18

Його виписали по обіді, тому що в лікарні вже не давали ради, і всі пацієнти, які не були при смерті, вважалися здоровими. Споряджений дерев’яною милицею й новим комплектом одягу, який перейшов до нього від котрогось небіжчика, Фермін перед самим виходом із клінічної лікарні з великими труднощами забрався в трамвай, який привіз його знову до кварталу Раваль. Там він узявся ходити по кав’ярнях і крамницях, що були відчинені, розпитуючи всіх, чи ніхто не бачив дівчинки на ім’я Алісія. У відповідь цьому худому й змарнілому чоловічкові люди лише мовчки хитали головами, гадаючи, що бідолаха, як і багато інших, марно шукає свою мертву доньку, ще одну серед тих дев’ятисот –