Читати книгу - "Ініціація"

просто уявіть: ви — людина. Ви не прийняли це як беззаперечний факт — ви усвідомили! Що в вас є частка справжнього тваринного, бо чотири цеглини фундаменту піраміди Маслоу (задоволення фізіологічних потреб, безпека, потреба в любові і приналежності до певної групи, а також визнання вас іншими членами групи, повага) — це основа існування не лише людей, а і тварин. Та ви вже не тварина. Для вас існують і три інші, вищі цеглини в піраміді Маслоу, до яких тваринам не дотягнутися. Це потреба в пізнанні, естетичні потреби, самореалізація. І ці більш високі щаблі піраміди підказують вам: для того, аби задовольнити голод і спрагу, почуватися в безпеці, опинитися у колі певної групи, бути визнаним нею і любити, вже не обов’язково діяти методами тваринного світу. Вже не потрібно ділитися на прайди і клани, охороняти територію, бо тваринні начала — важливі, але вже не керівні для людини. Інше стає керівним! Усвідомлення, що загальнолюдські цінності мають торувати шлях. Що вони однакові для всіх людей і мають поширюватися на всіх. Що в цьому сенсі людство — єдиний живий організм, а тому і територія його — вся планета. Без держав, кордонів, обмежень, релігійних норм і правил, бо все те — лише для того, аби роз’єднувати людей, повертати їх до норм тваринного світу».

— Ма… ти моя Мотря! Все! Не можу! — Терпець уривається. Жбурляю зошит на диван, влучаю прямо в Брукс. Дідько, знову? Хіба я дозволяла ротвейлерші окуповувати мій диван? Вона з першого разу не зрозуміла, що в цій системі координат хазяйка я, що на диван — зась і що не варто повторювати помилки, бо тоді…

— Брукс! — відриваюся від ноутбука, встаю. Дивлюся в бурштинові очі — тоскні, зажурені. — Сумуєш за Ромкою і Брайаном? — забуваю про диван, чухаю Брукс за вухом. — Гуляти. Підемо гуляти?

Брукс рветься до дверей, та я встигаю прихопити старенький зошит божевільного дідуся. На останній сторінці адреса. Віднесу! І Брукс згодиться. Наплету, що в мене дуже агресивна ротвейлерша, тому не можу з дідом спілкуватися-пояснювати причини відмови. Тільки: «Вибачте, не можу», — і геть.

Весна прогресує. Теплий вечір повиманював людей з осель. Біля каналу діти верещать-сміються, молодь — веселими зграйками, дужі чоловіки грають м’язами на іржавих спортивних знаряддях, а літні потомилися, сидять. І ніби життя. Ніби радість і спокій. І грець із тими іржавими тренажерами, добре, що є. І нічого, що доріжки побиті, в ямах, лавки матюками обмальовані, канал брудний, засмічений. То нічого. Бо ніби головне є.

— Хіба?.. — веду Брукс подалі від людей під тополі. Усе намагаюся знайти слова, які дозволять без душевних гризот віддати зошит старенькому нотаріусу Реформаторському.

— Точно! Він же нотаріусом був! — аж зупиняюся від несподіваної думки. Теоретично Реформаторський може знати Германа. І не просто знати, а щось особливе, такий нюанс, дрібницю, які допоможуть мені докопатися до Германових таємниць, до його пожежно-швидкого зникнення, бо ми з Германом тепер пов’язані моїм сном і тим ідіотським білим контуром. І зустріч із дідусем — у контексті! Не випадкова.

— Брукс! Ходімо, дівчинко, — тягну Брукс від тополь, на ходу гортаю зошит: де тут записана адреса? У мене з’явився ще один привід побачити старого нотаріуса Реформаторського саме сьогодні. І добре, що не доведеться представляти Брукс агресивною сукою, бо це вже перебір, щоби я не чужу собаку обмовляла.

Дідусь побачив мене першим. Я ще тільки підходила до будинку, ще озиралася, шукаючи табличку з номером, як із лави під абрикосами підвівся якийсь старенький, і я б не звернула на нього уваги, та він пішов до мене. Усміхався розчулено:

— Уже? Ви вже все зробили?!

— Василь Іванович… — я розгубилася. Товклася на місці, притримувала Брукс.

— Собака, — дідусь зупинився за метр від нас, насторожено косував на Брукс.

— Вона в мене шляхетна, не скривдить людини.

— Добре. Добре… — підійшов ближче, дивився вже на мене. Тільки на мене. — Як же швидко ви надрукували мою працю.

Отут би мені: «Серйозно? Думаєте, сто сторінок карлючок можна опрацювати за такий короткий термін? Це неможливо! Взагалі неможливо. Я намагалася, але здався навіть мій ноут! Згорів! Чи то був вірус… Не знаю! Зараз технарі з’ясовують, тому — соррі. Ніяк не зможу допомогти! Не маю технічної змоги!»

— До завершення ще далеко, — ляпає мій клятий язик. Засмучуюся: як же я вмію сама собі відрізати шляхи до відступу. Зітхаю, додаю щиросердно: — Чесно!

— Чому?

— У вас почерк дуже нерозбірливий. Доводиться по слову розшифровувати.

— Вибачте, — відказує дідусь так винувато, що мені стає соромно.

— Нічого. Все нормально, — заводжуся, пиха жене вперед, напролом. — У вас не найгірший почерк із тих, які мені траплялися. Упораюся.

— Дякую. Ви така шляхетна дівчина.

Розцвітаю. Пиляю себе подумки: дурепа довбана, ти вбитися готова, повісити на себе купу непотребу у вигляді божевільних нотаток старого діда, аби тільки почути оце: «Ви така шляхетна…» А далі що?!

— Питань багато виникає. По суті, — кажу і з жахом усвідомлюю, що втягуюся в дурнувату, непотрібну мені дискусію. — Про людей, про людство, про кордони. Думаєте, людство виживе, якщо зникнуть кордони?

— Хіба ви ніколи не мріяли йти і не зупинятися? Дійти до Червоного моря. Чи до Середземного? Чи до океану? Чи надовго затриматися на Тибеті? Хіба вас ніколи не дратувало, що люди… Такі самі люди, як ви, чомусь установили кордони, і вони, не ви, вирішуватимуть, чи можна вам до моря, океану, гір? Це ж не наша, не людська система координат! Ми ж розуміємо: на Землі існує одне людство, розкидане по материках, островах. Тому і планета має бути відкритою для всього людства і кожної окремої людини. Уся, без будь-яких кордонів.

— Ви в це вірите?

— А чому, по-вашому, Троцький так бився за ідеї перманентної революції? Аби знести кордони, — впевнено відповідає дідусь.

Хто такий Троцький? Не знаю, але довіряю власній інтуїції: дарма я розпочала цю порожню, як бляшанка з-під пива, розмову. Як тепер зупинити її, обірвати, звести нанівець?

— Але якщо знести кордони, всі як ломонуться — туди, де жити краще.

— Кордони і заборони вже давно не здатні зупинити все, що є прикладом реалізації загальнолюдських цінностей. Досягнення науки, мистецтва, культури, технологій, медицини. Хіба для них хоч колись існували кордони? Вони надбання всього людства. Плід діяльності вільних особистостей, які ніколи не бачили кордонів. Вони творять історію людської цивілізації. Усе, що об’єднує людей, працює на розвиток людства. Та, попри очевидне, люди обкладаються дедалі новими кордонами, за які — зась: державними утвореннями, законами, релігійними правилами, суспільною мораллю, нескінченними пустопорожніми ініціаціями, які повинні прибити