Читати книгу - "Сестри крові"

Марко замовк, важко зітхаючи, а в тому зітханні вчувалася вагота всіх гріхів світу. Він зі смутком дивився на хвилі, що підкочували до корабля, на блискітки, які їх оздоблювали, пив ром і журився, йому баглося висповідатися, хоч і робив це, либонь, не раз перед різними людьми, які мали терпець його вислухати, але це бажання ніколи його не покидало, воно знову й знову накочувалося на нього й змушувало виговорюватися.

— Ти, певно, думаєш, який я звір, а я й не перечу, — стенув він плечима. — Так, я звір. Більшого звіра за мене й нема. Але різниця між мною й іншими озвірілими людьми та, що я усвідомлюю, що я звір. А вони — ні. І дійшов до того стану, коли хочу будь-що спокутувати свої страшні гріхи й вже роками їх спокутую. Пізніше я повернувся на Січ, зібрав ватагу шибайголов та нападав на турецькі галери, грабував, а всі гроші віддавав на церкви. Я собі ні шеляга не залишав, їв, що Бог послав, вдягався в лахміття. Але лантуха свого ніколи не покидав. От і зараз зійшовся з корсарами, а гроші знову збираю на церкву. І так буде до скінчення мого віку, коли Господь мене пожаліє. А тоді я нарешті спочину. Щоразу, коли роблю добру справу, чую, як ще один ланцюг спадає з брязкотом із мене. А то певна ознака, що тягар гріхів моїх ще трохи ослаб.

«А чим ті потвори, які поглумилися над моєю сестрою, були кращі за нього? — подумалося мені. — Та нічим. І я їх повбивала. Ми обоє несемо на собі печать смерті й покути».

Він добув з-за пояса сувій паперу й простягнув мені.

— Осьо, поглянь. Як мені нелегко бува праведником бути.

Я розгорнула сувій і прочитала:

«Се звинувачення, висунуте в другу п’ятницю після празника Успення в літо од Різдва Господнього 1646 проти брата Порфирія, в миру Марка, прочитане в тім же дню в манастирі Святого Никифора у присутності преподобного ігумена отця Алексія.

Брат наш звинувачується в гріхах, негідних слуги Божого.

По-перше: він випив усеньке вино з погребів манастирських.

По-друге: чинив перелюб з дівицями й заміжніми білими головами, о чім суплікаторів много позов складали.

По-третє: не одного брата во Христі увередив, єгда тії пробували спинити єго буйство.

У четвертих, п’ятих і шостих: скоромився в піст, забирав харчі в братів своїх, утісняв їх всіляко моццю своєю.

Сі та інші свавілля єго й гріхопадіння засвідчують брати Оксентій, Гавриїл та Василій. Сим консисторія ухвалює: ізгнати нечестивого брата, яко негодящого бути слугою Божим, з манастиря і вперед нігди не приймати єго до своєї пастви».

Я розсміялася:

— Еге ж, добряче ви гріхи замолювали, вино попиваючи.

— Отак я намагався в ченці постригтися, але довго не витримав. Мабуть, мені інший шлях судився. Довгий-предовгий, темний-претемний...

Марко Проклятий замовк, у його голові, мабуть, звучала дивна сумна мелодія, він занурився в себе й повільно похитувався. Вгорі порипували у снастях реї і шурхотіли вітрила. Корабель гойдався і заколисував до сну. Я тихенько встала й зникла в каюті.

Серед усякого добра, що корсари притягнули з ґалеону, були пошта й газети. З французької «La Gazette» я довідалася, що значний шляхтич Богдан Хмельницький, який втік зі служби в гетьмана Потоцького, гостює в кримського хана з полковниками козацькими. Жодних висновків з того газета не робила, але хто має глузд, то може здогадуватися, що щось значне затівається. Король Речі Посполитої планував похід на турків і вимагав од сейму на те згоди, але сейм не згодився. Хоча козаки були б раді такому походу й вже навіть готували свої чайки. Але якщо козацька делегація приїхала до Криму, то, видно, не для того, щоб почати війну з турками. Цікаво, що ж то буде?

Розділ 4

Львів. Лукаш. Самійло Кушевич.

Вересень—жовтень 1648 року

Щоранку каркало вороння, з лісів долинало виття вовків, час від часу цілі їхні зграї пробігали повз людські поселення і нічого їх не страхало. Вітри шаленіли, зриваючи соломою і ґонтою криті дахи, нагинаючи дерева до самої землі. Люди з острахом вдивлялися в небо, і кожному ввижалося серед скупчення хмар щось інше — кому схрещені мечі, кому труни, кому гори трупів, а кожен був свято переконаний, що таки бачив те все, і з запалом описував юрбі, і дарма, що юрба могла того всього й не розгледіти, але слухала з роззявленими ротами й кивала, бо всі жили в тривожній напрузі, не чекаючи нічого доброго. Знервована міщанка вхопила Лукаша за руку і, тицяючи пальцем у небо, шептала: «Дивіться! Дивіться! Там янгол! Янгол з крилами й мечем! Невже не бачите?» Аптекар нічого такого не бачив, іно сиві пасмуги, що повзли кудись на захід, а вона глянула на нього й обурилася, гадаючи, що глузує, хоча він і вустами не ворухнув. Врешті відчепилася і взялася за Айзека, а той вирішив покпити з неї і спочатку схвально кивав головою та підтакував, а тоді й бовкнув: «А там-о, бачите? Отам-о! Там дівка з такими, як у вас, цицьками, танцює з дідьком! Бачите, як він хвостом метляє?» Жінка стала хреститися і відсахнулася, Лукаш взяв Айзека за руку й потягнув геть з тлуму.

— Чи не бачиш, наскільки ті люди екзальтовані? — запитав, коли відійшли. — Не варто з ними зачіпатися. Їх гнітить страх і передчуття лиха.

— Краще б ото зайнялися валами та мурами, а не дурним пашталаканням. Козацьке військо вже не за горами.

Зі сходу наближалася козацька армія, не армія, а мурашник, що поїдав усе на своєму шляху, вісті котилися поперед армії, вдаряли хвилями у мури замків, перекочувалися через них і котилися далі, сіючи паніку. Львів завмер у передчутті облоги й на короткий час причаївся, як заєць у норі, в надії на те, що назустріч козакам рушить королівська армія, але небавом стало зрозуміло, що Львів залишений на самого себе. Цехові майстри взялися рихтувати зброю та виряджати підмайстрів до вояків, аби