Читати книгу - "Все те незриме світло"

сади в біноклі. Але велетенська небесна баня залишається порожня: ні цепелінів,[18] ні бомбардувальників, ні надлюдей-парашутистів, лиш останні співочі пташки, що повертаються зі своїх зимових домівок, та спритні весняні вітерці, які швидко перетворюються на важчі, соковитіші літні вітри.

Гомін, світло, повітря. Цей травень здається Марі-Лор найгарнішим у її житті. Зранку її дванадцятих іменин, прокинувшись, вона не знаходить коробки із загадкою біля цукорниці — у батька не було часу. Але на неї чекає книжка — другий том «Двадцяти тисяч льє під водою» шрифтом Брайля, завтовшки з диванну подушку.

Захват сповнює її аж до кінчиків пальців. Як?

— Завжди радий, Марі.

Стіни їхньої квартири тремтять — сусіди переміщають меблі, пакують валізи, забивають вікна. Вони з батьком йдуть до музею, він стривожено говорить охоронцеві, що зустрічає їх біля дверей:

— Кажуть, наші утримують річку.

Марі-Лор сідає на підлогу в шафі з ключами й розгортає книжку. В кінці першої частини професор Аронакс подолав лише шість тисяч льє. Залишилося ще так багато. Але стається щось дивне — слова не поєднуються між собою. Вона читає: «Увесь день велетенська зграя акул переслідувала корабель», — але логіка, що мала б складати слова у фрази, вислизає.

— Директор поїхав? — питає хтось.

— Поїде ще до кінця тижня.

Одяг її батька пахне соломою, а пальці смердять оливою. Робота, робота, кілька годин виснаженого сну перед поверненням до музею на світанку. Вантажівки вивозять скелети, метеорити, восьминогів у банках, гербарії, єгипетське золото, слонову кістку з Південної Африки та пермські скам’янілості.

Першого червня над містом, страшенно високо, пропливають у шаруватих хмарах літаки. Коли заспокоюється вітер і поряд не гуде двигун, Марі-Лор, вийшовши із зали зоології, чує їхнє вурчання на висоті з півтора кілометра. Наступного дня починають зникати радіостанції. Охоронці у своїй будці й стукають по своєму радіо, й крутять його так і сяк, але з динаміків чути лише перешкоди. Так, ніби передавальні вишки були свічками й чиїсь пальці їх загасили.

В оці останні ночі в Парижі, опівночі йдучи додому з батьком, притискаючи до грудей велику книжку, Марі-Лор здається, що вона відчуває, як тремтить повітря в паузах між тріскотом комах, наче по льоду розходяться дрібні тріщинки. Так, наче увесь цей час місто залишалося не чим іншим, як виконаною в масштабі моделлю, яку зробив її батько, а тепер його накрила тінь величезної руки.

Вона ж думала, що проживе в Парижі зі своїм батьком усе життя. Що завжди заходитиме по обіді до доктора Жефара. Що кожного року на її іменини батько даруватиме їй іншу крутиголовку й іншу книжку, й вона прочитає всього Жуля Верна, Дюма й, може, навіть Бальзака та Пруста. Що її батько завжди мугикатиме, складаючи вечорами маленькі будівлі, а вона завжди знатиме, скільки кроків треба зробити від вхідних дверей до пекарні (сорок) і скільки ще — до ресторанчика (тридцять два), і що завжди буде цукор, який вона зранку кластиме в каву.

Bonjour, bonjour.

Картопля на шостій годині, Марі. Гриби на третій.

А тепер? Що тепер буде?

Плетіння шкарпеток

Вернер прокидається після півночі й бачить одинадцятирічну Юту, що сидить на підлозі біля свого ліжка. У неї на колінах радіо, а поряд з нею на підлозі аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всіяне вікнами місто з її уяви.

Юта виймає навушник і зиркає на нього. У напівтемряві її розкуйовджене хвилясте волосся здається сяйливим як ніколи, мов запалений сірник.

— У Союзі німецьких дівчат,[19] — шепоче вона, — нам кажуть плести шкарпетки. Нащо їм так багато?

— Певно, райхові треба.

— Для чого?

— Для ніг, Юто. Для солдатів. Дай мені поспати.

Наче за командою, маленький хлопчик, Зіґфрід Фішер, на першому поверсі скрикує раз, потім ще двічі, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагідно його заспокоїть і будинок знову наповниться тишею.

— Ти тільки й цікавишся, що своїми задачами, — продовжує Юта. — І граєшся з радіо. Хіба тобі не хочеться зрозуміти, що відбувається?

— Що це ти слухаєш?

Вона схрещує руки, повертає навушник назад у вухо й не відповідає.

— Ти що, слухаєш щось таке, чого не мала б слухати?

— Яке тобі діло?

— Це небезпечно, ось яке мені діло.

Вона закриває друге вухо пальцем.

— Інші дівчата не проти, — стишено каже він, — плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.

— Ми бомбуємо Париж, — вимовляє вона на повний голос, і він стримує порив затулити їй рота долонею.

Юта підводить зухвалий погляд. Вона має такий вигляд, наче її обдуває невидимий холодний вітер.

— От що я слухаю, Вернере. Наші літаки бомбують Париж.

Втеча

По всьому Парижу люди складають посуд у підвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золоті каблучки в книжкові оправи. У музеї з письмових столів забрали друкарські машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, їхню підлогу вкрила солома, тирса й шпагат.

У полудень замкаря викликають до кабінету директора. Марі-Лор сидить, схрестивши ноги, на підлозі в шафі з ключами й намагається читати свою книжку. Капітан Немо збирається взяти професора Аронакса та його супутників на підводну прогулянку устричною обмілиною шукати перли, але Аронакс боїться акул, і хоч вона прагне дізнатися, що станеться далі, речення на сторінці розбігаються. Слова розсипаються на літери, літери — на нерозбірливі горбики. Вона почувається так, наче в неї на кожній долоні по великій рукавиці.

У кінці коридору, в будці охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радіо, але чути лише тріск і шипіння. Коли він його вимикає, музей накриває тиша.

Хай це буде крутиголовка, хитромудра гра, що зробив її батько, загадка, яку вона мусить розгадати. Перші двері, замок із кодом. Другі — із засувом. Треті відімкнуться, якщо вона прошепоче магічне слово в замкову шпарину. Проповзти через тринадцяті двері, й усе стане, як було.

Десь за містом церковні дзвони б’ють першу годину. Першу тридцять. Її батько все ще не повертається. У якийсь момент із садів чи вулиць до музею долинають кілька виразних глухих ударів, ніби хтось кидає з-за хмар мішки з цементом. Із кожним ударом тисячі ключів тремтять на кілочках у своїх шафах.

У коридорі ні душі. Надходить друга хвиля поштовхів — ближча, більша. Ключі дзвенять, підлога скрипить, і їй вчувається запах потоків пилу, що ллються зі стелі.

— Papa?

Тиша. Ні доглядачів, ні вахтерів, ні теслярів, ні цокоту підборів секретарки по підлозі в коридорі.

Вони здатні днями маршувати на голодний шлунок. Вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху.

— Агов!

Як швидко її голос розчиняється в тиші, яким порожнім здається коридор. Її це лякає.

За хвилю чути дзенькіт ключів і звуки кроків, батьків голос кличе її. Далі все відбувається