Читати книгу - "Ім'я Рози, Умберто Еко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«У скрипторії зам'яття, — мовив він, — ніхто не працює, всі лиш жваво перемовляються… Що діється?»
«А діється те, що всі ті, хто до нинішнього ранку викликав підозри, вже загинули. До вчорашнього дня всі остерігались Беренґарія, підступного і хтивого дурня, тоді келаря, підозрюваного у єресі, а врешті Малахії, такого осоружного усім… Тепер вони вже не знають, кого остерігатися і мусять будь-що знайти ворога або ж офірного козла. І кожен підозрює іншого, дехто боїться, як ось ти, інші вирішили зробити так, щоб інші їх боялися. Усі ви надто збуджені. Адсо, поглядай час від часу на стайні. А я піду перепочину».
Це б мало мене здивувати: іти відпочивати, коли в нас лишалося всього лиш кілька годин, не виглядало мудрим рішенням. Але я вже добре знав свого навчителя. Що більше відпочивало його тіло, то більше працював розум.
Шостого дня МІЖ ВЕЧІРНЕЮ І ПОВЕЧЕР'ЯМ,
де коротко оповідається про довгі години розгубленості
Мені складно відтворити те, що сталося за наступні години, між вечірнею і повечер'ям.
Вільяма не було. Я тинявся навколо стаєнь, але нічого незвичайного не помічав. Конюхи заводили у стійла коней, неспокійних через вітер, але, крім цього, всюди панував спокій.
Я ввійшов у церкву. Усі були вже на своїх місцях, але настоятель помітив відсутність Хорхе. Жестом він звелів відкласти початок служби. Гукнув Бенція, щоб той пішов по нього. Бенція не було. Хтось зауважив, що він, мабуть, готує скрипторій до зачинення. Абат роздратовано сказав, що Бенцій нічого не може зачиняти, бо не знає правил. Зі свого місця підвівся Аймар з Александрії: «Якщо ваша превелебність дозволить, я піду за ним…»
«Тебе ніхто нічого не просив», — різко сказав абат, й Аймар повернувся на своє місце, не забувши кинути на Пацифіка з Тіволі якийсь незрозумілий погляд. Настоятель гукнув Николу, але його теж не було. Йому нагадали, що він готує все для вечері, і по абатовому лиці промайнула тінь досади, немов йому не хотілося показувати перед усіма своє збудження.
«Я хочу бачити Хорхе тут, — вигукнув він, — знайдіть його! Іди ти», — наказав він наставникові новіціїв.
Ще хтось звернув його увагу на те, що Алінарда теж нема. «Знаю, — мовив абат, — він занедужав». Я стояв неподалік од Петра з Сант'Альбана і почув, як він сказав своєму сусідові, Гунцові Ноланцю, говіркою серединної Італії, яку я почасти розумів: «Ще б пак. Вийшовши нині після бесіди з абатом, бідолаха старий весь аж трусився. Аббон поводить себе, наче Вавилонська блудниця!»
Новіції не знали, що коїться, одначе своєю хлоп'ячою вразливістю відчували — як відчував і я — напругу, яка панувала на хорах. Проминуло кілька довгих хвилин мовчанки і замішання. Абат звелів проспівати кілька навмання вибраних ним псалмів, яких устав не передбачав для вечірні. Усі перезирнулись, а тоді почали тихо молитися. Повернувся наставник новіціїв, а з ним — Бенцій, який зайняв своє місце, похиливши голову. Хорхе в скрипторії не було, не було його й у його келії. Абат наказав починати службу.
* * *
Під кінець, ще поки всі зійшли на вечерю, я пішов покликати Вільяма. Він, одягнений, нерухомо лежав на своєму ложі. Сказав, що він не думав, що вже так пізно. Я коротко розповів йому про все, що сталося. Він кивнув.
При дверях трапезної ми побачили Николу, який кілька годин тому супроводжував Хорхе. Вільям спитав його, чи старий ввійшов до настоятеля відразу. Никола сказав, що йому довелося довго чекати біля дверей, бо в залі були Алінард і Аймар з Александрії. Увійшовши, Хорхе зоставався там якийсь час, а Никола чекай на нього. Коли Хорхе вийшов, то звелів провести себе до церкви, яка за годину до вечірні була ще порожня.
Абат помітив, що ми говоримо з келарем. «Брате Вільям, — несхвально сказав він, — ви далі розпитуєте?» І подав Вільямові знак сісти, як звикле, за його стіл. Бенедиктинська гостинність священна.
Вечеря минала похмуро, у ще більшій тиші, ніж звичайно. Настоятель їв неохоче, пригнічений важкими думками. Наприкінці сказав ченцям, щоб вони поспішили на повечер'я.
Алінарда і Хорхе далі не було. Ченці, шепочучись, показували один одному на порожнє місце сліпця. Наприкінці обряду настоятель запропонував усім відмовити окрему молитву за Хорхе з Бурґоса. Неясно було, чи він мав на увазі молитву за тілесне здоров'я чи за вічне спасіння. Усі зрозуміли, що на громаду ось-ось впаде нове нещастя. Відтак абат наказав, щоб усі з іще більшим поспіхом, ніж звикле, розійшлися на спочинок. І наказав, щоб ніхто — і він наголосив на слові «ніхто» — не виходив з опочивалень. Настрахані новіції вийшли першими, спустивши каптури на обличчя, похиливши голови, не обмінюючись звичними жартами, штурханцями, посмішечками, не підставляючи один одному ногу, як вони звикли пустувати (адже новіцій, хоч і майбутній чернець, все ще хлопчисько, і мало допомагають докори наставника, який нічого не може вдіяти з тим, що вони, з огляду на їх юний вік, часто-густо поводять себе як хлопчаки).
Коли старші монахи вийшли, я крадькома прилаштувався за гуртком, який в моїх очах вже утвердився як гурток «італійців». Пацифік шепотів до Аймара: «Гадаєш, Аббон й справді не знає, де Хорхе?» Аймар відповів: «Може, й знає. А може, знає й те, що звідти, де той є зараз, він ніколи більше не повернеться. Може, старий забагато хоче і Аббон втратив до нього терпець…»
Коли ми з Вільямом вирушили, про людське око, у бік притулку для прочан, ми помітили, як настоятель входить у Вежу через ще відчинені двері трапезної. Вільям вирішив зачекати трохи, а коли поблизу не стало видно нікого, подав знак, щоб я йшов за ним. Ми швидко перетнули порожній двір і увійшли в церкву.
Шостого дня ПІСЛЯ ПОВЕЧЕР'Я,
де Вільям сливе припадково відкриває таємницю, як увійти у finis Africae
Ми зачаїлися, немов два головорізи, за колоною біля входу, звідки видно було каплицю з черепами.
«Аббон пішов замкнути Вежу, — сказав Вільям. — Замкнувши ворота зсередини на засув, він зможе вийти тільки через оссарій».
«А тоді?»
«А тоді побачимо, що він зробить».
Ми так і не дізналися, що він би зробив. Минула година, а він все не виходив. Він пішов у finis Africae, сказав я. Можливо, відповів Вільям. Налаштований формулювати кілька гіпотез, я додав: може, він знову вийшов через трапезну і пішов шукати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім'я Рози, Умберто Еко», після закриття браузера.
