Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

Гвардієць бігцем кинувся виконувати наказ.

— О, — бурмотів Карл, — хоч би довелося весь світ віддати на муки, я довідаюсь, хто дав цю книгу Анріо.

І, з потом на лобі, зчепивши руки, уривчасто дихаючи, Карл завмер, затопивши очі в труп свого собаки.

Через десять хвилин флорентієць несміливо і не без занепокоєння постукав у двері до короля. Є совісті, для яких небо ніколи не буває чисте.

— Увійдіть! — сказав Карл. Парфумер увійшов. Карл підійшов до нього з владним виглядом і стиснутими устами.

— Ваша величність звеліли покликати мене, — сказав Рене, тремтячи всім тілом.

— Ви вчений хімік, — правда?

— Сір...

— І ви знаєте все, що знають найвченіші медики?

— Ваша величність перебільшуєте.

— Ні, моя мати казала мені це. До того ж, я маю до вас довіру і волію радитись з вами, ніж з ким іншим. От, — казав він далі, відкриваючи труп собаки, — подивіться, будь ласка, що в цього собаки між зубами, і скажіть мені, від чого він здох.

Тим часом як Рене, з свічкою в руці, нахилявся до землі, щоб не тільки виконати наказ короля, а й приховати своє збентеження, Карл стояв, пильно дивлячись на цю людину і чекаючи з зрозумілою нетерплячістю слова, що мало бути його смертним вироком або запорукою його врятування.

Рене витяг з кишені якийсь ніби скальпель, розчинив його і зняв кінчиком вістря з рота в собаки шматки паперу, що поприлипали до ясен, і довго й уважно розглядав жовч і кров, що точилася з кожної виразки.

 — Сір, — сказав він, тремтячи, — симптоми дуже сумні.

Карл відчув, як льодовий дріж пробіг по його жилах і пройшов до самого серця.

— Так, — сказав він, — собака отруєний, — правда?

— Боюсь, що так, сір.

— Якою отрутою?

— Думаю, що мінеральною отрутою.

— Можете ви встановити з певністю, що він отруєний?

— Так, безперечно, розтявши й дослідивши шлунок.

— Зробіть розтин. Я хочу, щоб не лишалось ніякого сумніву.

— Треба покликати когось допомогти мені.

— Я допоможу вам, — сказав Карл.

— Ви, сір?

— Так, я. А якщо він отруєний, які знайдемо ми симптоми?

— Почервоніння і герборизація шлунку.

— Ну, — сказав Карл, — починайте!

Рене одним ударом скальпеля розрізав хортові груди і обома руками розтягнув розріз, а Карл, схиливши коліно, присвічував йому, судорожно стиснувши тремтячу руку.

— Дивіться, сір, — сказав Рене, — дивіться, сліди виразні. Почервоніння саме таке, як я вас попереджав; налиті кров’ю вени, схожі на корінь рослини, це й є те, що я розумів під герборизацією. Я знаходжу тут усе, що шукав.

— Отже, собака отруєний?

— Так, сір.

— Мінеральною отрутою?

— Певніш усього.

— А що почувала б людина, коли б з необережності скуштувала цієї отрути?

— Тяжкий головний біль, жар всередині, ніби вона проковтнула гаряче вугілля, болі в кишках, рвоти.

— А почувала б спрагу?

— Невгамовну спрагу.

— Саме так, саме так, — пробурмотів король.

— Сір, я даремне силкуюся угадати мету всіх цих розпитувань.

— Навіщо вгадувати? Вам немає потреби знати цього. Відповідайте на наші питання, та й годі.

— Що ваша величність бажаєте спитати?

— Якої протиотрути повинна прийняти людина, що проковтнула ту саму отруту, яку проковтнув мій собака?

Рене з хвилину подумав.

— Є багато мінеральних отрут, — сказав він. — Перш ніж відповісти, я хотів би знати, про яку саме йде мова. Чи ваша величність уявляєте собі, яким способом отруївся ваш собака?

— Так, — сказав Карл, — він з’їв аркуш із книги.

— Аркуш із книги?

— Так.

— А є у вашої величності ця книга?

— Ось вона, — сказав Карл, беручи манускрипт про мисливство з полички, куди поставив його, і показуючи Рене.

Рене з несподіванки зробив рух, що не заховався від короля.

— Він з’їв аркуш із цієї книги? — пробелькотів Рене.

— Оцей от.

І Карл показав видертий аркуш.

— Дозволите мені видрати ще один, сір?

— Деріть.

Рене видрав аркуш і підніс його до свічки. Папір узявся вогнем, і по кабінету пішов сильний запах часнику.

— Його отруєно мишаком, — сказав він.

— Ви певні?

— Так, ніби я сам зготував його.

— А протиотрута?

Рене похитав головою.

— Як, — сказав Карл хрипким голосом, — ви не знаєте ліків?

— Найкраще і найпевніше — яєшний білок, збитий на молоці, але...

— Але... що?

— Але його треба прийняти зараз, а коли ні...

— А коли ні?

— Сір, це страшна отрута, — відповів ще раз Рене.

— Проте, вона вбиває не відразу? — сказав Карл.

— Ні, але вбиває напевне, а за який час приводить до смерті, це не має значення, і часом робиться це з розрахунком.

Карл сперся на мармуровий стіл.

— Тепер, — сказав він, кладучи руку на плече Рене, — ви знаєте цю книгу?

— Я, сір? — сказав Рене, бліднучи.

— Так, ви. Побачивши її, ви зрадили себе.

— Сір, присягаюсь вам...

— Рене, — сказав Карл, — слухайте: ви отруїли королеву Наварську рукавичками; ви отруїли принца де Порсіана чадом від лампи; ви намагались отруїти пана де Конде пахучим яблуком. Рене, я звелю здерти з вас шкіру шматок по шматку розпеченими кліщами, якщо ви не скажете мені, кому належить ця книга.

Флорентієць побачив, що гнів Карла IX не жарти, і зважився викрутитись сміливістю.

— А якщо я скажу правду, сір, хто дасть мені запоруку, що я не буду покараний ще жорстокіше, ніж коли мовчатиму?

— Я.

— Дасте мені ваше королівське слово?

— Слово дворянина, ви будете живі, — сказав король.

— Коли так, книга ця належить мені, — сказав Рене.

— Вам! — скрикнув Карл, відступаючи і дивлячись на отруйника розгубленими очима.

— Так, мені.

— Як же вона вийшла з ваших рук?

— Її взяла у мене королева-мати.

— Королева-мати! — скрикнув Карл.

— Так.

— З якою метою?

— Гадаю, щоб послати її королю Наварському, який просив у герцога д’Алансона подібну книгу, щоб вчитися полюванню з птахами.

— О, — скрикнув Карл, — так і є: я все зрозумів. Ця книга, справді, була в Анріо.