Читати книгу - "Дім, в якому…"

десь за півметра, розстелений м’якенький матрацик, і на нього буде приємно впасти. Я уявляю його, роблю крок, відтак опиняюся на горищі. Точніше, там опиняється моя голова. Головне — не забути про матрацик. Я не забуваю. Ще крок — і я на горищі по пояс, останній крок — і я там уже весь.

Виповзаю з люка, розтягуюся на дощаній підлозі, але не встигаю привітати себе зі щасливим прибуттям — ногу зводить судома, і я починаю з шипінням кататися по підлозі, ризикуючи випасти в той-таки люк, через який я щойно виліз. Я не здатний ні розім’яти свою кінцівку, ні розтерти її, є тільки одна доступна мені можливість — вкусити себе за литку, і я вже збираюся вдатися до неї, коли виявляю, що нас на горищі двоє.

У кутку під скошеною стелею на розстеленому пледі сидить схожа на примару дівчина в довгій червоній сукні. Сукня — вогнисто-червона, дівчина — зеленоволоса. Я впізнаю її по цьому волоссю, але не відразу пригадую прізвисько; навіть пригадавши, я однаково не впевнений, що не помилився, аж поки вона не викривлює, вкрай гидливо, тонкогубий рот, і тоді я кажу їй:

— Привіт, Химеро!

При цьому я скручений, як змій Уроборос, — хай хто-небудь спробує куснути себе за литку, зберігаючи при цьому гідність. Більш ідіотичного вигляду я, мабуть, ще ніколи не мав, одначе лють, з якою дивиться на мене Химера, неможливо пояснити безглуздістю моєї пози.

Вона дивиться так, ніби я — найгидкіше, що їй взагалі коли-небудь доводилося бачити, за все життя. Під Химериним поглядом притихає навіть судома. Якось-то випроставшись, роб­лю ще одну спробу налагодити контакт.

— Не чекав тут когось зустріти.

— Я теж, — говорить вона, — не чекала, що хтось припреться сюди перечікувати напад епілепсії.

Кожним словом можна отруїтися, стільки в них їді.

— Не знав, що ми давні вороги, — тільки й кажу я, а тоді, щоб хоч якось від неї відгородитися, підходжу до краю люка — поглянути, як справи внизу. Чомусь не дуже дивуюся, виявивши там Лорда, який упевненими ривками витягує себе вгору пожежною драбиною. Лорд — людина вперта й не аж така нервова, як іноді хоче здаватися.

Табакі, задерши голову, катається перед сходами туди-сюди. По блакитній стіні тягнеться кривавий слід мого сходження. Побачивши його, я відчуваю, як починає горіти й свербіти спина, і водночас виникає вперте бажання відійти від краю люка. До людей, які дивляться на тебе певним чином, краще не повертатися спиною, стоячи в небезпечних місцях. Я стаю до Химери впівоберта, здогадавшись з її усмішки, що маневр не залишився непоміченим.

— Егей! — волає Табакі. — Ось ти де! А я вже думав, ти там лежиш непритомний! Куди ти запропав?

Я махаю йому граблею.

Квітчаста сорочка Лорда робить його згори схожим на метелика. На впертого й ціле­спрямованого метелика. Якому обірвали крильця недобрі люди. Він щасливо проминув зону, де в мене виникла перша заминка через зустріч із цвяхом, і просувається далі, але хоч він і робить це з гідною заздрощів легкістю, мені раптом стає ніяково. Я відходжу від краю люка, наче без моєї участі те, що він витворяє, буде не таким небезпечним.

— Що ти затіяв? — питає Химера. — Чого тобі тут треба?

— А тобі?

Вона мовчить.

Вилицювата, вузькоока, з волоссям, пофарбованим у смарагдовий колір, страшенно схожа на ляльку. На шиї в неї гіпсовий комір, очі підведені зеленим до самих скронь, губи такі самі яскраво-червоні, як сукня, а пудри на обличчі стільки, що не видно брів. Я пам’ятаю, що під час ходьби в неї щось деренчить під одягом, і рухається вона вкрай скуто, що надає їй ще більшої схожості з іграшкою.

— Ми побилися об заклад. Хто швидше сюди залізе.

Застиглий погляд виражає тільки презирство.

— Ну й кретини…

З цим я згоден. Так воно і є. Знову підходжу до краю люка, хоч іще хвилину тому вирішив цього не робити.

Лорд ближче, ніж я припускав, але підтягується повільніше; перед кожною наступною щаблиною він ненадовго завмирає, збираючись із силами. Мене починає трохи нудити.

Стаю якнайдалі від люка, щоб більше туди не заглядати, і починаю подумки рахувати. Приблизно півдюжини щаблин. Рахую поволі. Химера тим часом похмуро перебирає епітети, котрі стосуються рівною мірою і мене, і Лорда, та ніяк не може на чомусь зупинитися, видно, всі вони не до кінця передають її емоції.

Трохи почекавши, Лорд витягує себе в люк і, загнано дихаючи, розпластується біля його краю. Голос Химери набирає сили. Не звертаючи на неї уваги, Лорд, іще навіть не відсапавшись, починає патрати свій наплічник.

— Самозакохані ідіоти! Інфантильні придурки! Безмозкі альпіністи...

Лорд викладає на підлогу пляшечку з медичним спиртом, вату, пачку пластирів і флягу з водою. Тепер зрозуміло, куди він їздив. За засобами для надання першої допомоги. І потім тягнув усе це на собі.

— Пальцем роблені мачо! Сракоголові сноби! Недорозвинені пси!

Поки Лорд обробляє дірки на моїй спині, Химера вичерпується, і на горищі западає благословенна тиша. Золотоголовий здивовано озирається, немов усвідомлює врешті-решт, що весь цей час тут було більш гамірно.

— Привіт, Химеро, — каже він. — Чого це ти раптом замовкла?

Химера завмирає з роззявленим ротом. Ненадовго.

— Боже, яке щастя, — шипить вона, схаменувшись. — Мене зволили помітити! І хто? Сам Лорд — найпрекрасніший серед самців Дому!

— Не перебільшуй, сестричко, — просить Лорд, обдаровуючи її усмішкою. — Це не зовсім так. Я, звичайно, не потвора, але щоб найпрекрасніший... Це якось уже занадто. Мені навіть ніяково таке чути. Хоч ці слова недалекі від істини…

У Химери починається напад ядухи.

Тільки близько знайома з Лордом людина здатна вловити всі нюанси його гри в самозакоханого красеня та насолодитися нею. Спирт обпікає пекельним полум’ям, злість Химери заповнює весь простір навколо, просочуючись крізь люк навіть до далекого Шакала, а мені смішно, бо Лорд воістину смертоносний у ролі Прекрасного Принца, смертоносний та абсолютно нестерпний.

Він поблажливо озирається і кидає:

— Я так розумію, ти тут сховалася, щоби побути на самоті. Знайомий стан...

— Невже? — ущипливо каже Химера. — Хто б міг подумати, що тобі він знайомий. Ну, якщо ти такий проникливий, давай, вали звідси. Щоб я знову залишилася на самоті!

— Не можу, — розводить руками Золотоголовий. — Спуск для людини в моєму стані значно важчий, ніж підйом. До речі, — обертається він до мене, — я показав кращий час, ніж ти, заклад можна вважати вирішеним на мою користь. Руки перемогли ноги, тепер це загальновизнаний факт.

Химера дивиться на мене з жахом.

— Як ви його досі не придушили? — цікавиться вона.

Я оглядаю горище. Сірі дощані стіни, перекошені шафи по кутках, зламані меблі — усе вкрите грубим шаром пилу. Тільки плед, на якому сидить Химера, виглядає порівняно новим. Плед і кавоварка, що стоїть на ньому. Неабияк загиджена. Лорд теж зауважує кавоварку.

— О! Чи не пригостиш нас чашкою кави? — питає він.

— Не пригощу.

Я підходжу до люка. Далеко внизу Шакал нервово катається назад-вперед. Побачивши мене, врізається в стіну й мало не перевертається разом з Мустангом.

— Приведи кого-небудь, хто допоможе нам злізти! — кричу я йому.

— А хто там у вас? — підозріливо запитує Шакал. — Із ким ви там розмовляєте? Я, між іншим, не