Читати книгу - "Вершник без голови"

— під величезним дубом, повитим гірляндами іспанського моху; цей дуб стоїть край плацу, і тінь його падає на зелений килим суміжної прерії. Сюди винесено чималий стіл і кільканадцять стільців; на столі — папір, чорнильниця, гусячі пера, два добре пошарпані збірники законів, боката скляна карафа з персиковим бренді, кілька простих склянок, скринька з гаванськими сигарами та коробка сірників.

Перед усім тим реквізитом засідає суддя. На ньому немає не те що горностаєвої мантії, а й звичайного сюртука. Зважаючи на спеку, він визнав за можливе правити суд просто отак, у сорочці. Замість суддівської перуки на голові в нього зсунутий набакир капелюх-панама, а в зубах — наполовину скурена, наполовину зжована сигара.

Решту стільців коло столу займають люди, з одягу яких так само важко здогадатися, хто вони. Серед них — прокурор, адвокати — або ж правники, як їх тут називають і в суді, і в юридичних конторах, — а також шериф із своїм помічником, комендант форту, священик, лікар, троє-четверо офіцерів і кілька осіб, що не мають певного діла.

Трохи осторонь розташувались окремим гуртом ще дванадцать чоловік. Половина з них сидять на грубій дерев'яній лаві, решта вмостилися, — хто сидячи, а хто й лежачи, — просто на траві.

Це присяжні — така сама невід'ємна приналежність техаського суду, як і англійського; навіть більше — тут вони куди правдивіше відповідають своєму призначенню й не піддаються тискові з боку судді, як це надто часто буває в Англії.

Навколо судді та присяжних юрмиться натовп, що його майже неможливо змалювати. Мисливські сорочки з оленячої шкіри й довгі сукняні куртки, пошиті з ковдр, — навіть за такої спеки; цупкі смугасті й сині робочі костюми; білі й голубі бавовняні блузи; сорочки з червоної фланелі та грубого домотканого полотна; Драгунські, стрілецькі, піхотні й артилерійські мундири — все змішується й зливається в цьому строкатому збориську. Подекуди видно й одноманітнішу одіж, до того ж більш споріднену з цим краєм: короткі куртки та облиплі штани мексиканців і широкі чорні сомбреро, Що затінюють їхні мальовничі смагляві обличчя.

Звичайно осередок більшості громадських зборів складається з осіб вищого стану, сказати б, обраних.

Але цього разу у форті Індж усе вийшло навпаки. Родовитість і краса утворили зовнішнє коло. Прекрасних дам можна побачити скраю натовпу: виряджені по-святковому, вони стоять у ресорних фургонах або сидять у вишуканіших екіпажах, досить високих, щоб дивитися понад головами інших.

Та дивляться вони не на суддю — на ньому їхні погляди спиняються лише вряди-годи, та й то на мить. Усі очі звернені на трьох чоловіків поруч із присяжними, недалеко від стовбура дерева. Один з них сидить, двоє стоять. Той, що сидить, — підсудний, а ті двоє- варта з шерифових людей.

Спершу за це вбивство мали судити ще кількох чоловіків: Мігеля Діаса та трьох його спільників, а також Феліма О'Нійла. Але на попередньому слідстві і мексиканцеві, і тим його дружкам пощастило довести своє алібі,[76] отож усіх чотирьох відпустили. Вони зізналися, що перебрались на індіанців, — це було неспростовно доведено, й нічого іншого їм не лишалося, — але обернули той маскарад на звичайнісінький собі жарт. А оскільки вони мали переконливі докази, що тієї ночі, коли зник Генрі Пойндекстер, жоден з них не виходив з дому, а Діас ще й був геть п'яний, то їх і не допитували далі. Що ж до Феліма О'Нійла, то притягати його до суду не визнали за потрібне. Якщо він і був співучасником, то міг діяти тільки під рукою свого господаря і, отже, мав краще прислужитись судові в ролі свідка.

І тепер на лаві підсудних — коли мені дозволять назвати так те місце під деревом — тільки один обвинувачений: Моріс Джеральд, більш відомий глядачам як Моріс-мустангер.

Розділ LXXXVII

НЕПРАВДИВИЙ СВІДОК

Мало хто з людей, що зібралися на суд, особисто знайомий з підсудним, але ще менше таких, що ніколи не чули про нього. А може, нема й жодного. Такої гучної слави він зажив лише останнім часом, бо до поєдинку з Колхауном його знали тільки як вправного ловця диких коней.

Усі вважали мустангера гожим і сміливим молодиком, добрим знавцем коней, що не минав нагоди помилуватися й гарненькою жінкою, прямодушним і в слові й на ділі, як більшість ірландців. Але ні в доброму, ні в поганому він не доходив до крайнощів. Його сміливість дуже рідко оберталася безрозсудністю, а балачка — пустопорожньою балаканиною. У всій своїй поведінці він знав чуття міри, і мова його також завжди була стримана й виважена, навіть за чаркою в колі друзів, — що серед його співвітчизників трапляється далеко не часто.

Ніхто не знав, звідки він приїхав, чому оселився в Техасі й прилучився до такого незвичайного «ремесла», як лови диких коней, — діла, що не викликало до себе особливої поваги. Тим більше дивувало це тих, хто мав нагоду переконатися, що він людина не тільки освічена, але й, судячи з усього, «вроджений джентльмен», хоч на кордонах Техасу майже ніхто не надає цьому ніякої ваги. Та нікого там і не здивуєш високим походженням, бо перед очима в тамтешнього люду чимало прикладів, коли «благородні» вихідці з Франції чи Німеччини в поті чола здобувають свій чесний хліб щоденний.

Тож начхати на всякі там «печаті благородства», окрім тих, що накладені самою природою! Ось як міркують у цьому далекому краю.

Саме таку печать, мов знак на чолі, має на собі й молодий ірландець. Ніхто не прийме його за дурня чи негідника.

А проте він стоїть перед усім тим збориськом, що дивиться на нього як на вбивцю, лиходія, що глупої ночі пролив невинну кров і позбавив життя таку ж, як і сам, людину.

Невже це звинувачення справедливе? Коли так, то Моріс Джеральд почує сьогодні свій смертний вирок!

Отакі думки перебігають у глядачів, що стоять, не відводячи від нього очей, і чекають, коли розпочнеться суд. Хто дивиться на підсудного просто з цікавістю, хто з подивом, але погляди більшості палають гнівом і жадобою помсти.

Та одна пара очей дивиться на мустангера зовсім не так, як усі інші: у їхньому лагідному, але твердому погляді дивовижно поєдналися страх і любов. Багато хто з присутніх уже помітив цю жінку, чиє бліде обличчя, визираючи із-за завісок карети, впадає в око своєю красою. Але зрозуміти її погляд можуть лише кілька людей.

Один із цих кількох — сам підсудний. Побачивши ту жінку та її погляд, звернений на нього, він відчуває приплив гордості. Той